І
Едіп виколов собі очі нестерпністю горя,
Але знав був цар, що подорож буде нетривка,
Якщо є спрага до мови на кінчику язика,
Тому, відтявши і його, облишив вуха,
Бо хто має їх, хає слухає.
Музика – антислово – голос краси лине лиш до них,
А очі все ж позостались на плитах схолоджено – кам’яних
(Тільки там місце минулому, яке моститься в обрій теперішнього,
Але розум його відкида, бо не молодістю,
А старістю пахне гріх).
ІІ
Як і всі пустельні жінки, вона не взяла цього до серця свого,
Бо у воднотілу подорож не береться нічого,
Навіть серце спустошується до дна
Сузір’їв, які холодом миготять.
Всяка ж догма прагне пустки,
Всяка ілюзія під іменем «Люксембург»
Прагне дірок у душах,
Щоби туди помістилось усе.
Едіп серед мороку горя виколює
Очі, аби стати подорожнім, який прийде не у Спа,
А у час найбільшої пристрасті,
Яка рукою Божою огорне і зачинить вуста,
Бо розніженість Істини зрозуміти
Можна лише почуттями.
Лиш мовчання дарує нам Слово,
Яке було Богом, а нині воно
Видніється розписом літер минулих
На подолку шат із Книг,
Частка більшості яких сіріє без Читача.
День став згорненим до рівня
Недоказаних легенд,
А кожен третій міф переживає загибель
Героїв-титанів-тренів зі сліз величних жінок.
І нагірні проповіді серед безвірних днів
Стають мізерним бісером,
Який кидається задля задоволення тіл,
Але храми душ спроквола тліють,
Бо світильник Едіпів чорнотами майоріє,
Хоча ні, якщо придивитись, то з лиця
Зоріють повновидні місяці.
