Веління благ, благовоління. Це все, чим вона могла окреслити Божу милість. Бо ж направду, якщо життя таке нестерпне у час, коли щохвилини – нова істина, то радше померти, накрити себе землею, її млосними пахощами та спати. Проте ідея морального боргу, гріха не давала змоги насолодитись ідеєю загибелі як звільнення. Птахи наших ілюзій полетіли у вирій незвіданих країв. І хтозна, чи повернуться вони додому. Додому… Це ніж, на якому гинуть дезертири та слабкодухі поети. І хто сказав, що витончена організація душі кожного першого поета обрамлена у граніт спокою вистояного музиканта?
Дійсно – таки. Обличчя Генріха загострене, мов лезо меча. Здається, що смерть сидить у тій гострокутності, хворобливій білизні тіла, струпності, що плямами мертвої матерії проступає повз.
У кімнаті сиділа Феліція, тиха, щира, непримітна, мов протестантська Біблія. Сама ідея смерті як путь у визначену невизначеність штовхала її в обійми сумніву. Загинула ідея нації, чоловік, який змусив усіх відволіктись від буденних проблем. Але чи буває війна буденною на її початку? Це вже потім звикають люди спати, молитись під гуркіт бойовищ.
Ядов походжав по кімнаті. Радість від справдження сподівань була чутна і у кроках: навкруги похорон, а він ледь чи не танцює. Раптом Християн помітив оголений кутик дзеркала. Замість того, щоб прикрити його тканиною (червоною; о, як він благав, щоб Генріху не накидали тоги в останній шлях, щоби йому не побільшували гріхи, але Клітемнестри ж він не мав) чоловік пильно вдивлявся у себе, помічаючи відбиток горизонтального трону Генріха.
Феліція підійшла до свічада. Це був гіркий момент, тандем, потрійність найщирішої трійці: вона – дзеркало – Християн.
Не дивлячись на весь біль, боротьбу у душі, їй зараз схотілось обійняти його, прихилитись до, влитись у його тіло, зрештою, вкаменувати себе у нього.
Але, побачивши його обличчя у дзеркалі, його світильник душі, дівчина промовила:
- Око диявола! Не інакше. О, любий, як змінило мене оце твоє дзеркало, у ньому стільки відбитків.
Чоловік мовчав. Для чого слова, коли навколо панує тиша смерті? Він кинувся на неї цілунком. Так Феліція пізнала пристрасть. У кімнаті через кілька хвилин чувся віддих двох коханців, трупний запах Генріха та шурхіт тканини, яку відгорнув повністю Християн. Феліція ж Краузе миттю побігла у синю ніч. А Ядов вдивлявся у себе, поки не зайшов дядько та знервовано крикнув:
- Хоча б тут будь людиною! Хоча б тут…
Згодом тишу порушили кроки небайдужих, тих, хто прийшов попрощатись з поетом…
ID:
460315
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.11.2013 18:48:05
© дата внесення змiн: 13.11.2013 18:48:05
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|
