Вигублення душить повз
Усі заборонні озера.
Міжгір’я спасенних хребтів
Вигукує числа звіра.
Так рахівниця
Миттєвих насолод
Цілує тебе обіймами
Холодних зим.
Утішання бува і на самоті,
Навіть серед безсилля,
Посеред змертвілих низин.
Ти й не зчуєшся,
Як одвічність предків
Забере усе зайве,
Винищить фарбу невмілу
Неодвертого часу.
Герой – маса вдяга маски,
Гасла ж обрамлені у полотна
(В)агітних жінок.
Колись, чуєш,
Моя мила,
Блукала на вістрі ножів
Легенда про цілопалення
Святих книг.
Тоді знищено було слово,
Натомість лишився стогін і націлений
Болем крик.
З надр колись молитов
Линули щирі прокльони.
Бо що може бути щирішим за
Серцеве зло?
Полинові ріки позеленіли
Молодим ще горем.
Але наша колиска - могила близько:
У тій вірності слову «давно».