Так й не здобув вогню кресалом –
Невміння то, чи трут такий.
Вже сонце за бугор сідало,
І вечір близився сирий.
А я кресав безплідно, злісно,
Тінь зла сміялася в степу.
То ж відчував, як тим, первісним
Уже напружено живу.
Бо все так схоже: ціла низка
Ненависті, жадоби, зла,
Протистоянь злітають бризки,
Грубішає душа моя.
Я боронюся. Боже правий,
Нащо мені така стезя…
Ніч вже схилилася до краю,
Де з небом сходиться земля.
І в тихім мороці нічному
Я з завмиранням чогось жду,
Що не дістанеться нікому,
До чого, може, й не дійду.
Даремно час свій витрачаю
В пилу безглуздості ідей.
Та лиш один я тільки знаю,
Як зневажаю рід людей.
