Згасає остання зоря.
Вже скоро світанок прийде.
Він виходу вже не знайде.
Простити не зможе земля.
На травах з*явилась роса.
Вона врятує його.
Вона вмиє руки його.
Холодна, як мокра сльоза.
Дерева простоять вічно,
Ховаючи правду в гіллях,
Тримаючи в листі той страх
І злякані мертві вічі.
Ніхто не дізнається те,
З чим жити тепер йому.
Не взнає правду оту,
Що розум у нього краде.
Він міг би бути простим,
І жити сам по собі.
Він міг би любити її,
І не вбити за слово "прости".
