Прокидаюся рано-рано,ще до сходу сонця...не відкриваю очей, лише слухаю, як він дихає...і німію від щастя!
Обережно повертаюсь, поволі знімаючи теплу обважнілу руку з талії, він щось муркоче собі під ніс, обіймає мене і цілує в лоб. Пригортаюсь до нього у відповідь, даруючи цілунок коханій щоці й дивлюсь, як він усміхається у сні...В такі моменти здається, що Бог переплутав концентрат і необережно дав мені 100%-ний розчин щастя.
Коли всі ще сплять, а місто огортає спокій та темінь- мене розриваєєєє від бажання ЖИТИ, бажання творити, бажання ЛЮБИТИ!!! І для цього досить однієї обважнілої руки і цих сонних очей.
Як важливо для людини знати, що вона потрібна, відчувати, що для когось ти- всесвіт! Як необхідно прокидатись і бачити поряд того, кому ладна віддати все і НАВІТЬ БІЛЬШЕ!
Прекрасний вірш!
