Повітря невагомо тиснуло на землю. Ліс і вся його сутність тихо дослухались до кожного звуку. Нерухомі застиглі велетні-дерева простягали свої руки до висоти небес, а повітря все давило й давило. Час застиг, зупинився у безмежному хаосі зір, що оточують нашу Землю, час застиг, він і не міг рухатись, він просто існував, вічно, як і все у вічних просторах космосу. Я ішла - поміж дерев, кущів, під поглядом міріад розбурханих очей. Усе жило й водночас наповнилось величною симфонією буття. Неподалік з чи не єдиного одягненого ще дерева злетіло листя. Згорнуте і зашкарубле, воно долало невидиму перепону із повітря, безсило вдарялося об чорні ламані гілки й із глухим гулом завмирало на землі. Та листя все падало й падало, воно не могло зупинити свій вічний політ, адже ж ніщо не має кінця і все безконечне.
