Твої світлини вицвіли, змарніли -
застигла кава на вікні,
і ці фіалки - їм вже не під силу,
четвертий місяць жити без води.
А ти читаєш, знову пишеш казку -
чи не набридло забуватися в думках,
писати лірику і думати про щастя,
яке так часто на глянцЕвих сторінках...
До чого тут твої комічні фрази -
полий бо квіти,-
так вони хоча б живі,
і не надійся, а молись відразу -
і досить вже писати на стіні,
ніхто не прочитає твої фрази,
нікому не потрібні ці слова,
і досить так нечемно, на абзаци -
від них, по - чесному,
кружиться голова,
і знову стогне квітень мимоволі,
твої слова з його зливаються в луну,
а вітер все співає колискові...
та зрозуміти важко - хто кому,
і як, на скільки, і навіщо - вже не рідний,
покинутий, заламаний мов прут,
і непомірно кликати весь люд,
і мов той Карлсон - все ховатися у хвітрку,
і відлітаючи кричати "Повернусь" -
не повертайся, це нікчемно - дико,
кому потрібне лагідне "я тут"?
коли воно розвінчане й безлике,
а може й з ликом - та таким блідим,
коли дивитись боляче й не сили,
не повертайся - будь таким простим,
і мимоволі вбитим, і без віри,
нехай без правди, майбуття і висоти,
і що, коли і як би не казали –
ти просто далі, швидше, але йди,
як дивна лялька - мотанка,
як лялька...
бувай, моє лялково - дивне зло,
а ти закрий бо очі, і не злися -
куди воно злетіло й не пришло.
Й полий но квіти, боляче дивиться.
ID:
419172
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 17.04.2013 20:18:01
© дата внесення змiн: 17.04.2013 20:18:01
автор: frolovaviki
Вкажіть причину вашої скарги
|
