Він у Риму закохався,
З Інтонацією грався,
Музу він давно послав,
Бо й сам добре віршував.
Він віршами розкидався,
Коли дамам сповідався.
Та одної миті – це помітили всі,
Стали без душі його вірші...
Казали: “Коли білі вірші поет писав,
Над ними кожен небайдужий зітхав,
А тепер його поезія – фарс,
повна пустослівних фраз...”
І поету відмовляли –
Більш віршів не замовляли,
Й величезні гонорари
Залишали його кулуари...
Ну і Рима теж злякалась –
Злиднів, як чуми боялась,
Тож зібравши всі дарунки
Дременула за лаштунки!
Поет за голову схопився,
На самоті ще й без віршів лишився.
З Інтонацією скінчилася гра,
Й вибачатися перед Музою пора!
Муза простила – не горда була,
На допомогу натхнення взяла,
Разом з ними почав Поет писати,
Таланту ж йому не позичати...
Старі й нові друзі вмить з’явились,
Гонорари ще більші поновились.
Й Рима знову пригортала –
Так каялась, що тікала.
А поет більше не робив помилки,
Риму пробачив, та не впустив в фаворитки.
Зрозумів, головне – це душа
У людини і навіть у вірша. Вересень.2002
Зрозумів, головне – це душа
