Розділ п‘ятий.
По оголеній спині йшли потоки поту, не приємно намокали плавки. Проти сонця, що вже ховалось за горизонт, загоріле та мускулисте тіло по особливому ефективно виглядало. Дівчина, що проти масивної фігури чоловіка виглядала дуже тендітною, так замилувалась цією фігурою, що забула про книжку в руках, і вітер встиг перемішати сторінки. Від милування постаттю, що затуляла собою частину горизонту, відірвав тихий голос з помітними нотками ніжності: - "Що подобаюсь? Ніяк не звикнеш?" – "Ти як грецький бог, що спустився з Олімпу до смертної жінки.." – Влад тільки усміхнувся на подібне признання в любові, впав поруч Тані, спритно впершись на лікті. – "Скільки ми вже разом, і ти до цих пір не можеш звикнути, що ми разом.." – "До цього не можна звикнути.. Для мене кожна мить з тобою, як радість, нове народження та смерть, коли це виявиться сном." – тихо відповіла вона, ховаючи обличчя на сильному плечі. І тільки отямилась коли сильні руки підняли в повітря, а коли розплющила очі виявила себе над урвищем. Та страху не було, поки її тримали ці сильні руки. І тихий голос на вухо: - "Ти довіряєш мені?" – дівчина ледве встигла хитнути головою в знак згоди, як відчула себе вже в падінні в воду. І знову страху не було, такою була довіра до цього дивного чоловіка. Він і досі продовжував її дивувати.
Міцно притискаючи до себе Таню, Влад плавно увійшов у воду, і тут же почав підніматись на поверхню, а за кілька хвилин вже були на березі. До них бігли налякані та здивовані хлопці, Либідь несла великого рушника, Таня мала звичку засмагати оголеною.
"Ти явно збожеволів, - констатував Хорив, провівши поглядом закутану в рушник Таню. – Якщо вирішив покінчити життя самогубством, то не тягни за собою дівчину.." – "Ти ще мене будеш критикувати? – іронічно усміхнувся Влад, - А хто з сестричкою лазив на пальці дракона, ще й без мотузок?" – пригадав Влад ризиковану спробу обох закоханих перевірити місцеву легенду про скелі, що мали дивну назву Пальці Дракона. Суть легенди полягала в тому, що коли двоє закоханих видеруться на скелі, та пригнуть в воду взявшись за руки, вони будуть разом до кінця життя. Тільки на слова Влада, не відомо було до якого кінця? Цього чи іншого. На щастя обоє добре плавали, і вийшовши на берег з подивом вислухали нарікання друзів. Похитуючи головою Влад пішов до табору.
В Затоці вони вже відпочивали другий день, прибувши сюди минулого дня рано в ранці. Тепер вони були краще підготовлені, прихопивши з дачі Хорива необхідне туристичне приладдя, два намети, чотири спальника, чотири великі скатки каремату; похідний посуд, каністри для води, запас концентратів та замороженого м'яса, велику кількість нарізки та спецій, кілька буханок хліба, та кілька баклаг з різними видами домашнього вина.
Навички отримані під час тренувань, допомогли влаштувати табір, знайти та притягти великі запаси сушняку, а, головне, Хорив знайшов прекрасне місце для влаштування самого табору – під прикриттям великої скелі. Саме з неї і зробив свій божевільний стрибок Полковник. Хорив же не заспокоювався, він забув, що сам не давно робив подібне божевілля: - "Ну добре, ти захотів стрибнути, чому ж потяг за собою Таню?" – "Я б сама за ним пригнула.." – Таня вже накинула на себе одну з Владових футболок, і тримала в руках чашку з чаєм. Хорив тільки вражено присів на скатку каремату під наметом, і зачудовано похитав головою. – "Куди я попав, і де мої речі.." – "Ти попав до справжніх людей, що не мають ножа за спиною, і готових піти один за одним куди завгодно. Бідний хлопчик, ти досі цього не можеш зрозуміти.." – співчутливо похитала головою Таня, сідаючи поруч Хорива, і як малу дитину заспокійливо погладила по голові. Це не було кумедним, психіка молоді ще й досі не могла прийняти поведінку Влада, хоч вони й знайомі були третій місяць.
На погляд звичайних людей це була дивна дружба, та й, що могло сповязувати юнаків віком від сімнадцяти до дев’ятнадцяти років, і суворого чоловіка, не здатного на зайві жарти, не здатного до зайвих проявів почуттів. А поєднувала дорога, музика, світлі душі та погляди на життя. Для цих людей це було головне, і вони були готові на все заради один одного.
Два намети, в одному Влад та Таня, в одній половині, і Хорив з Либідь, в іншій половині; для спання окремі спальники, а сторонні звуки під час .. вони намагались не звертати уваги на них. Та й мало коли подібні звуки лунали саме з наметів, Влад та Таня обрали для себе вершину скелі, куди міг забратись тільки сам Полковник, а Таня піднімалась на його плечах, як і спускалась. А вечорами над табором лунали гітарні перебори, та голос Щека розносився по берегу Затоки. Для всіх це були чудові часи. Не заважали сусіди, молода компанія, що прибула сюди як і вони на двох колесах, та тільки це були велосипедисти, такі ж які вони романтики дальньої дороги. У них не було гітари, не було багатьох туристичних речей, і не дивно, що до вечора всі перезнайомились, і у перший же вечір влаштували дружню вечірку. Молоді люди по всьому не були такими дружніми, або не знали, що подібна відкритість можлива, і тому з подивом дивились на компанію Полковника, не розуміючи, що подібні стосунки можуть існувати.
Щек захоплено грав, Либідь плавно рухаючись в такт музиці, виконувала один з класичних іспанських танців; виконувала так майстерно, що забувалась відсутність кастаньєт, не зверталась увага на дивне вбрання дівчини – замість класичної юбки, великий рушник обмотаний на стегнах як спідниця. Хорив, гордовито тряхнувши довгим волоссям, вийшов до танку, і приєднався до дівчини. З них виходила чудова пара. Полковник з усміхом спостерігав за ними, тримаючи Таню між ногами, там вона сиділа як в кріслі, спираючись спиною на його груди. Так вона почувала себе особливо захищеною, особливо коли поруч були сторонні люди, компанію свого чоловіка вона від самого знайомства почала вважати своєю.
А ранок наступного дня Полковник вітав на улюбленій вершині, сюди виліз для щоденних тренувань, і не думав тут на довго затримуватись. Та цього разу .. він довго дивився на горизонт, там де піднімалось сонце. Його душа рвалась в дорогу, так сильно, як ніколи раніш.
В таборі вже всі проснулись, і займались ранковими тренуваннями, чергові по табору готували сніданок. Полковник прихопив під руку Таню, вона вже почала знервуватись, і жестом відвів Хорива в бік від табору.
"Полковник, що трапилось? На тобі лиця нема!" – Хорив і справді був стривожений, він теж відчув поклик дороги. – "Ми маємо їхати на північ, що у нас там?" – і показав в напрямку горизонту. – "Якщо не помиляюсь,"- і Хорив назвав ряд міст, серед них Київ. Полковник підвів голову. – "Київ, щось тут не те.. Збираємось, до обіду маємо бути вже на пів дорозі до Києва." – "Як накажеш, Полковнику, - легко хитнув головою Хорив, - ти можеш пояснити, що це?" – "Навряд, але комусь потрібна допомога. Сильна свідомість попала в біду, ми повинні знайти цю людину." – "Ти розумієш, що шукати цю людину.." – "Я, розумію, Хориве, але людина яка спроможна послати такий сильний поклик про допомогу, варта, щоб її почали шукати. – задумливо відповів Полковник. – Якщо ти не зі мною, я піду сам, Таня піде зі мною." – Таня з під його руки хитнула головою в підтримку чоловіка, мало розуміючи про, що вони говорять. Хорив тільки похитав головою. – "Полковник, ти вибач, та такої дурниці я від тебе не чекав. Ми почали разом, і підемо далі разом."
Буквально за годину табір було згорнуто, свіжий, з вогню обід, віддали новим друзям, як і наполовину висушену рибу, яку ж самі і наловили про запас до пива. Поки табір згортали, Полковник та Хорив провели повну діагностику байків, підготували до тривалого переходу, замінили воду в радіаторах. Дівчата закопали під скелею табірне сміття, хлопці завершували закріплювати багаж на своїх байках, найбільше припадало на байк Хорива – його трьох колісна машина була здатна перевезти до двох тон корисного вантажу, і це без втрат для швидкості та маневрування. Залишався останній штрих, давній ритуал погашення табірного вогнища. – "Хлопці, в коло…" – тихо скомандував Хорив. Не відчуваючи в цьому потреби, Полковник з усмішкою спостерігав як хлопці стали навколо вогнища, і трохи ослабили ремні штанів. З вогнища пішла пара, за кілька хвилин полум’я згасло. Тепер можна їхати. – "По машинами." – тихо скомандував Полковник, і кинув довгий погляд на горизонт. З боку моря насувалась велика, чорно-сіра грозова хмара. Хай краще злива наздожене в дорозі, ніж тут, в кількох метрах від моря, або ж в якомусь затишному мотелі; йому вже раз "пощастило" попасти під зливу в дорозі, більш цього не хоче.. з подивом для себе відмітив, що спогад про не відому дівчину вже не був таким болісним. В його серці Таня займала своє власне місце, і воно було головним.
По короткому знаку рукою запрацювали двигуни потужних байків. Зробивши козу на задньому колесі, Полковник першим пішов у напрямку траси, піднімаючи за собою хмари піску. За ним всі інші, поки зберігаючи построєння в цеп, і тільки на трасі стали в звичний ромб.
"Либідь, хай Щек перекине тобі свій КПК, простеж по карті маршрут до Києва, визнач коротший маршрут, вистав можливі зупинки для заправки паливом. Якщо є можливість, вийди на супутник, зверни увагу на дорожні мотелі, що мають заправку." – тихо мовив Полковник в мікрофон шоломного передавача, і в заднє дзеркало побачив як Хорив наздогнав байк Щека, як вони обережно зрівняли швидкість, як майже впритул наблизились один до одного, як Щек передав Либідь свій КПК, і знову вийшли в ромбове построєння. Маневр по передачі КПК пройшов відмінно, і це на швидкості більше ста кілометрів на годину. Його команда володіла досконало майстерністю екстремального водіння, подібна майстерність мало кому снилась.
За годину Либідь передала перші висновки: - "Мотель "У загубленого гаманця", не погана кухня, добре розміщення, але там паливо розбавляють.. Є в двадцяти кілометрах ще одна, кімнати для відпочинку, добра кухня і паливо якісне." – "Звідки такі відомості?" – "Щек знайшов сайт для байкерів, там всі необхідні відомості, і відгуки про всі мотелі та заправки України." – "Прекрасно, але мене цікавить тільки наш маршрут." – "Ти не сказав нам причини такої гонитви.." – приєднався в ефірі Щек. – "Людина потрапила в біду, я маю їй допомогти.." – "А детальніше.." – вони говорили на закодованій хвилі, і тому могли й не таїтись, не боятись, що їй почують. – "Ця людина має великі сенситивні здібності, про які, може й, сама не здогадується. На Затоці я відчув його поклик, кинутий у не відоме, без сподівання, що його почують. Орієнтовно, сигнал йшов з боку Києва." – "Ти пропонуєш шукати людину на площі в кілька сот квадратних кілометри? Нічого про неї не знаючи?" – "Я маю зліпок свідомості, цього достатньо. Ця людина може залишати за собою тривалий ментальний слід, я його можу відчути і після кількох днів." – "На мою думку, - не вгамовувався Щек, - ти просто божевільний! Ти хоч уявляєш, скільки займуть ці пошуки?" – Замість відповіді Полковник вивів байк на обочину дороги, і різко зупинився, перегородивши дорогу іншим. Коли друзі зупинились, рука Полковника вже лежала на паливному баку байка, без пальчатки, напружена, вона сподівалась на загальний знак мовчазної підтримки. Так, друзі могли сперечатись, заперечувати, називати один одного божевільними, але коли бачили цей знак, не могли відмовити в допомозі. Відмова, означала б зраду власним принципам, зраду друзям. Всі знали, Полковник не буде зловживати авторитетом серед юних друзів, і задіє цей знак тільки за крайньої потреби. Саме в знак цього він зняв свої чорні окуляри. В погляді не було прохання, тільки гордість, відчуття власної гідності.
Першою, та це було закономірно, куди чоловік, туди й дружина, проголосувала Таня, поклавши на сильну руку чоловіка, свою, теж позбавлену пальчаток, руку. Вона й досі не могла цілком і повністю уявити собі причин, що змушують Полковника йти на божевільні кроки, але й ніколи над цим не задумувалась, і була готова завжди підтримати. – "Ти абсолютно божевільний, - підійшла ближче Либідь, - ми все свідоме життя хотіли вийти на трасу, і ти подарував нам цю можливість. Ти вважаєш, що маєш допомогти людині, нічого про неї не знаючи. Що ж, Полковнику, це цілком і повністю в твоєму репертуарі. Ми рідні Полковнику, рідні по духу, а це, часто, міцніш за кревні узи. І хай тобі місце в божевільні, залиш місце й для мене, разом буде веселіш." – і сестричка поклала свою руку на руку Татьяни. – "Куди йде цей світ? – до них підійшов Хорив. – Людина волає про допомогу, і не знає, чи її почують! Ми здатні поставити цей світ на дибки, так давайте зробимо цю благу справу, інакше гріш нам ціна." – сильна рука Хорива накрила руку дівчини, інакше й не могло бути, і глянув у бік Щека та Кия. – "Не потрібно так дивитись..." – почав Щек. – "Ніби ми крайні." – закінчив Кий, і їхні руки одночасно завершили прийняття спільного рішення. Рука Полковника накрила пірамідку рук, тим самим підводячи підсумок цьому голосуванню. – "Один за всіх.." – коротко усміхнувся Полковник. – "…і всі за одного!" – разом закінчили друзі. – "По машинам, ми трохи виходимо з графіку." – вже іншим голосом скомандував Полковник, одягаючи окуляри обвів друзів довгим поглядом вдячності, посилаючи кожному теплу хвилю поваги та подяки.
Як тільки вийшли на трасу, Полковник задав шалений темп, і весь час позирав у заднє дзеркало, і кожного разу тис на педаль газу. Система локації в комбінезоні працювала в посиленому режимі, посилаючи дані про дорогу кожні п’ять хвилин, потім почала працювати система випередження, розрахунок маневру обходу можливої перепони в радіусі кількох сотень метрів по курсу. Друзям залишалось тільки витримувати заданий темп, і стежити за построєнням, вони на стільки довіряли своєму очільнику, що й не задумувались про стан на дорозі. Це давало трохи вільного часу на роздуми, і всіх тривожило запитання – в чому причина такої гонитви? Та подібні запитання не прийнято задавати, це вже був би фактор не довіри до старшого друга.
Ще за кілька годин, досі тихий ефір, було розірвано нецензурною лайкою, від якої Хорив мало не вийшов з построєння; здивувала не багата лексика, а те, що це йшло від Полковника, завжди стриманого та ввічливого. Після чого послідувала коротка команда: - "На обочину." – дубляж її помахом руки у бік узбіччя дороги. За кілька хвилин байки стали тісно, один біля одного, і дружньо заглушили свої двигуни. – "Ми не встигаємо до мотелю! Нас наздоганяє сильна злива. Тільки погляньте на горизонт. – І справді, буквально над деревами вже нависала потужна грозова хмара, ще кілька хвилин і хлине сильний дощ. Буквально на відстані в кілька кілометрів назад по трасі, вже блимали громовиці. – Ще кілька годин, і можна буде викликати підводний флот. До мотелю п’ять годин ходу, ми не встигаємо." – "Потрібно знайти захисток в лісі, - запропонував Щек, озираючись навколо. Траса і справді йшла через густий, віковічний ліс. – Необхідно буде перед кожним стартом дивитись на погоду через погодний супутник. А, що, - він повернувся до своєї пропозиції, - заходимо в саму гущавину, байки до купи, накриваємо наметом, перетягуємо мотузками, а самі в іншому наметі. Кави вистачає ще на кілька годин, а подібні зливи не тривалі." – Ідея юнака, видалась Полковнику не поганою. Як і друзям, схвальні погляди у бік лісу. Перспектива перечекати дощ під захистом лісу, краща, ніж йти по трасі..хоча, забажай Полковник йти під дощем, нарікань не було б. – "Добре, поїхали, час квапить, а нам ще необхідно знайти захист." – рішуче мовив Полковник, приводячи в роботу двигун свого байка.
Стежка петляла між деревами, інколи перетинаючи сама себе, та вела таки далі від дороги, в саму гущу лісу. Коли б не потужні двигуни, здатність долати подібні стежини, які то піднімаються в гору, то тікають до низу, байки могли стати на самому початку. А ще й поламані гілки на стежині, знову в стали в нагоді навики екстремального керування машинами. Полковнику довелось зійти зі стежини, він мав думати про всіх, а байк Хорива міг і не пройти, там де інші. Проте за пів години чуття Полковника вивело їх до пристойного захисту від негоди – до природного шалашу з повалених дерев, три дерева впали на четверте, що було опорою для них. Там було достатньо місця, щоб в глиб завести байки, ще й накрити наметом, і самим розміститьсь з максимальною зручністю. Ще пів години пішло на влаштування. І коли в небі почався справжній розгул стихії, байкери могли тільки посміятись над стихією, відчуваючи себе в затишку під гіллям, сидячи на розгорнутому карематі, тримаючи в руках чашки з кавою. Та ще й невелике багаття, додавало відчуття захищеності.
Після гарячої порції кави, друзі цілковито розслабились. Їх вже не так хвилювали блискавиці та громовиці над деревами, і кожен міг приділити увагу собі, чи комусь іншому. Так Хорив та Либідь забрались поближче до байків, відгороджені наметом, усамітнились, і це було на довго. Щек, не маючи змоги грати, просто обнімав зачохлену гітару, уявно перебираючи струни, граючи тільки йому чутні мелодії. Кий розмістився біля стовбура, спираючись на нього, розгорнув нетбук, до цього часу він був в герметичному чохлі. І зараз міг в повній мірі ознайомитись з новим флеш-модемом, не давнім дарунком Полковника. Ніхто не знав, що цей прилад, зовні й справді схожий на модем без провідного виходу в Інтернет, насправді була система зламу всіх існуючих кодів, важливо було знати тільки адресу, та можна було й так лазить по різним сайтам, скачуючи всю необхідну інформацію; при тому цілковито безкарно і без коштовно. А Таня зайняла улюблене місце між ногами чоловіка, і спиралась на нього, в той час коли Полковник ніжно цілував оголену частину шиї. Вони давно навчились тій мовчазній мові почуттів, що властива людям, які перебувають між собою в цілковитій згоді та гармонії.
А за стінами шалашу вирувала стихія, в затишний закуток долинав розгул стихії, по всьому вони досить вчасно заховались. Зовсім поруч впало кілька поламаних гілляк, в метрі від шалашу, в низині, вже збиралась чимала калюжа, в воді рябіло від дощових крапель. Завіяло промозглою сирістю, і Таня все тісніш притулилась до грудей чоловіка, довелось загорнути в куртку, притискаючи міцніш. Вигляд, поведінка дівчини не відповідали її зовнішності та життєвому досвіду, вона швидше нагадувала перелякане звіря, ніж людину, що колись заробляла на життя власним тілом. Вона знайшла в образі Полковника людину, перед якою могла цілковито відкритись, будучи абсолютно впевненою в ньому. З кожним ударом громовиці, дівчина притискалась міцніш, відчуваючи такі тремтливі цілунки в шию, заспокоювалась. Навколишню темну сірість розсіювали блискавиці, кілька з них вдарили зовсім поруч, не хотілось би бути на дорозі в цей час.
Тільки через три години вітер та злива почали вщухати. Першим почав приходить до робочого стану Кий. Жестом привернув до себе увагу, і мовчки показав на монітор нетбуку. По всьому йому пощастило вийти на погодний супутник, налаштуватись на огляд планети, і знайти з космосу Чорне море. Вже досвіду Полковника було достатньо, щоб помітить як шторм обминає їхнє місце перебування, і йде далі на схід. Влад вдячно усміхнувся і повів очима собі за спину, там ще й досі було тихо. Та вони озвались досить швидко, за кілька хвилин Либідь вже розливала каву, легко червоніючи під проникливим поглядом Полковника, що спостерігав за нею з батьківською усмішкою. Коли б у нього були діти, він хотів би, щоб вони були схожими на цих божевільних.
Година пішла на збори. Вийшли на трасу коли вже над лісом опускалась ніч, вони вже мали затримку в часі в п’ять годин. Полковник міг тільки криво усміхатись, і нічого іншого. Почуття поклику, що зірвало в таборі в Затоці, починало слабнути, виникав ризик втрати лінії напрямку. В такому випадку лишалось надіятись на зліпок свідомості, тільки пошук міг зайняти значно більше часу. Гуркіт потужних двигунів, яскраве світло ліхтарів, гордовиті постаті на байках, шкіряні куртки наглухо застібнуті. Мало кого ця картина залишала байдужим, зустрічні шофери намагались не зальопати водою з під коліс, більшість ще й вітали переморгуванням фар машин. Кий, признаний навігатор банди, повідомив про швидке прибуття до мотелю, вибираючись з лісу, вони вийшли по трасі значно далі, ніж мали, цим самим скоротивши собі шлях. – "Дякую, братику. – тихо відгукнувся Полковник, вони порушили мовчанку в ефірі. Три години важкої дороги, не привід до розмов. – Хорив, зі мною доливаємо паливо, Либідь, Кий, на вас вечеря на всіх, інші відпочивати." – тихо розпорядився Полковник, помітивши перемигування фарами у відповідь. Піклування про байки у першу чергу, закон в подібних бандах, Полковник тільки трохи утрирував його. По всьому мотель користувався великою популярністю, на стоянці заднього двору стояло до десятка різних фур, на кількох були іноземні номера.
Полковник та Хорив зайнялись байками, оглядали, протирали, заправляли і ставили під накриття стоянки для машин. За годину вони справились, і зайшли до ресторану мотелю. Вже заходячи, Полковник почув голос Тані в шоломі: - "Коханий, а тут весело..." – "Ми вже тут.." – відповів, коротко оглядаючи пів темну залу. Зала була досить велика, не дивлячись на велику кількість столиків, за якими гуляло близько тридцяти молодих людей, лишалось місце і для не великого танц-полу, під стінами, по затишним куткам столики для уособлених компаній. Задумливі постаті шоферів-дальнобійників. Від затишного кутку вже заклично махала рукою Таня, друзі вже встигли замовити вечерю на всіх.
Аналіз обстановки проходив автоматично, швидко. На появу байкерів відреагували байдуже, погляди оживали коли перед ними проходили молоді дівчата, чорні косухи, білі футболки, що виразно окреслювали жіночі форми, як і тісні чорні штани, високі черевики на високих підборах. Проте ніхто не звертав уваги на ці погляди. Дівчат хвилювали тільки погляди друзів.
Шоломи банди склали на край столу, з горловин визирали пальчатки. Тримаючи залу в полі зору, Полковник зайняв місце спиною до стінки, у нього була патологія – не любив залишати спину відкритою. Його авторитет був таким великим, що поки не взявся за виделку, і не скуштував замовлену вечерю, ніхто й не думав починати. Либідь та Кий справились відмінно, не даремно вони знали про смаки та уподобання друзів, меню досконало підібрано, головний фактор – величина порцій, їхня свіжість, та температура споживання.
На завершення вечері друзі вдоволено витерли масні руки та уста. Поки Полковник не дав знаку відпочивати, можна й розслабитись, випити кави, випалити кілька сигарет. Розслаблено спираючись на м'яку спинку стільця, Полковник, через сенсори комбінезону, сканував обстановку в ресторані, та навколо байків. Там все було спокійно, активізована сторожова система на його байку, могла дезорганізувати агресивно налаштовану людину. Друзі мали дещо напружений вигляд, раз у раз швидким поглядом озирались довкола. Тільки Полковник розслаблено попивав коктейль, тримаючи Таню в обіймах лівої руки, так вона почувалась себе захищеною та спокійною; він єдиний з компанії міг дозволить собі випити значну долю алкоголю, без наслідків наступного дня. Інші смакували соки, каву, і намагались дивитись тільки поперед себе, та один на одного. Велика кількість не знайомих людей, не краще місце для відпочинку для наділених високою чутливістю в сфері сприйняття.
Люди та поведінка вже давно перестали дивувати Полковника. На його устах інколи виникала саркастична усмішка, коли його висновки поведінки раз у раз знаходили підтвердження. Молода компанія, що давно і надовго зайняла більшу частину столиків, вже встигла влити до спраглих горлянок велику кількість сурогатного напою, під гордовитою назвою "Горілочка для сильних", і тому поведінка почала виходить за рамки допустимого. Далі залишатись вже не можна було, під рукою відчув як Таня напружилась, помітив як Хорив тримав руку Либідь, як напружено стискались кулаки Щека та Кия. Вони не були любителями подібних гулянок, і завжди уникали подібного збіговища. Якщо ж попадали, як зараз, знали – допомоги чекати ні звідки, людей з відкритими поглядами не любили. Так і тут, шофери будуть тільки спостерігати, або скористаються обстановкою в своїх цілях.
Полковник саркастично усміхався помічаючи однозначні погляди, якими обмінювались шофери, він єдиний бачив емоційний фон в ресторані, в дечому міг передбачити розвиток подій. Спрямований канал емоційного сканера з обладнання комбінезону, тільки підтвердив його аналіз ситуації. Шофери вже мали стосунки з сучасними бандами байкерів нової формації, не раз захищали чи ділились паливом, у відповідь отримуючи ласку та прихильність дівчат з банди. І мало кого хвилювало, чи хоче сама дівчина пройти через руки десятка голодних до втіх шоферів... частіше подібні дівчата були обмінною монетою, нікого не хвилювали їхні бажання. В противному випадку, коли банда маленька чи не відома на трасі, байкерів могли побити, байки поламати, дівчат ґвалтували і лишали на дорозі.
По думці Полковника його друзі вже мали почати хвилюватись, обстановка була схильна до змін, далеко не в кращий бік. Вони ніби оглухли від кількості негативу в пси-ефірі зали, або попали в стан ступору, і вийшли з нього після гулко поставленого на стіл порожнього келиху. – "Ти домовилась про кімнату для відпочинку?" – тихо запитав у Либідь. – "Так, кімната поблизу стоянки, чотири ліжка, за все заплачено. До ранку ми можемо відпочити." – "Пішли." – і першим піднявся з-за столу.
Гульня досягла самого апофеозу. Хто ще намагався впитись, вливаючи в роззявлені горлянки пиво та горілку, хто вже відпочивав, впавши обличчям у тарілку з салатом, більш стійкіші на ногах намагались танцювати. Та це нагадувало безладне тупцювання на одному місці, та таке ж розмахування руками. В мізках, потьмарених алкоголем, проносились думки про власну безкарність, всесилля, в подібні моменти починало тягнути на подвиги. І, чому б, не звершити подібний подвиг...
На компанію молодих байкерів, що обережно та акуратно обминали танцюючих, може й не звернули б уваги, коли б одного з молодиків не потягнуло на подвиг. Несподівано для самої себе Либідь опинилась в руках одного з молодиків, її обдало перегаром з, давно не чищеного рота. – "Ходімо, покажеш на, що ти здатна." – і сильно потягнув у бік. Швидкості мислення та реакції у дівчини вистачило на те, щоб не закричати від огиди, і самій вивільнитись. Вона підхопила хвилю, зробила кілька кроків ніби піддалась на ривок, в наступну мить розвернула в протилежний бік, спрямувавши до столів, сама ж, в продовження хвилі, повернулась під захист Хорива. Все відбулось швидко, тільки Полковник відмітив майстерність проведеного прийому з арсеналу айкідо. І тут же розкинув над друзями відворотне поле психо-захисту. Молодик, зробивши кілька кроків в перед, боляче наткнувся на стіл. В сп'янілій свідомості майнула думка, що його штовхнув хтось з байкерів, підхопив за горлянку пляшку, не помітивши як з неї полилась горілка, в намірі кинутись в бійку.
Під захистом поля друзі добрались до кімнати. Тільки коли за спиною Полковника клацнув замок, поле було знято, для забезпечення спокою довелось привести в дію систему сторожовика.
"Що, всі задоволені? – глухо промовив Полковник, оглядаючи своїх друзів, вони ніби й не помітили як на Либідь напали. – "Так, не погано." – недбало відповіла сестричка, Щек та Кий не уважно розглядали кімнату, Хорив виступив на перед, ніби захищаючи всіх від гніву Полковника. Він єдиний з них все зрозумів. – Чого я вас вчив? – ще гулкіше, тихіш запитав. – Чи вас, як малих кошенят, потрібно тикати носом, щоб ви побачили та почули." – "Полковнику, що трапилось? " – "Тридцять віджимань, і пригадай, що я говорив про зчитування емоційного фону." – "Але ж все обійшлось..." – додав Щек, коли Либідь почала віджимання. – "Тридцять віджимань, і пригадай як проводить сканування реальності, з виділенням особливо важливих моментів. Поки ви не навчитесь керувати своїми силами, і застосовувати їх на практиці, доти ви будете віджиматись. Це активізує ваші розумові здібності." – говорячи це, Полковник допомагав Тані знімати куртку та позбавлятись високих черевик. Коли ж оглянувся на друзів, не міг стриматись від усмішки – всі друзі дружно проводили віджимання. – "Хорив, а ти чого?" – "Я бачив ситуацію, та всі були до того голодні та втомлені, що довелось піти на ризик." – "Ясно." – не зворушливо відповів Полковник, взяв Таню на руки і поклав на ряд спин. Дівчина була змушена розслабитись і тільки триматись за плече Хорива, щоб не скотитись з широких спин. Її вага мала зробити віджимання важчим. В цьому не було нічого кумедного, та друзі тільки усміхались подібному покаранню. Полковник же запалив сигарету, впав на ліжко не знімаючи взуття, тоном нудного лектора почав повчати, намагаючись, щоб його слова співпали з ритмом вправи: - "Кожен з вас, від самого народження наділений великими внутрішніми силами. В кого зчитування фону, в кого здатність бачити всю кількість можливих варіантів нашої реальності. Всі ви маєте здатність відчувати фон, і прив’язувати його до окремої людини, відчувати її емоції, не на повному рівні, та це мало б допомогти в дорозі. Я навмисно це зробив, щоб ви мали змогу захистить себе та інших від людського хамства та байдужості, захистить у першу чергу самих себе, один одного. Всі бачили який фон в ресторані, і ніхто й не звернув уваги. Хоча ви мали про це сказати, ще до підходу до ресторану. Я не всесильний, моїх сил не вистачить, щоб передбачити розвиток події, та ще й у кількох варіантах. Варіанти втрачають свою кількість коли один з них стає реальним. Я не хочу повтору ситуації в ресторані." – "Що вони могли нам зробити?" – відірвав погляд від підлоги Хорив. – "В кращому випадку, шофери пропонують нам свій захист, і просять в обмін дівчат для відпочинку." – "А коли б ми відмовились?" – "В ресторані було до пів сотні людей, що агресивно сприймають всіх, хто носить довге волосся і носить косухи. Потім, міліція, і з'ясування питань звідки ми... Тобі це потрібно?" – "Ні. – похитав головою Щек. – Що ж робити в подібних ситуаціях?" – "Щоб не попасти, не обхідно думати, аналізувати. Я ціную вашу довіру, мого досвіду вистачить на всіх вас, та бувають різні моменти. Мені не дано бачити реальності, не дано так широко сприймати фон, тримати під контролем велику кількість людей. Ми одна команда, кожен з нас має бути готовим до всього."
Розминку було завершено. По знаку Полковника дівчата пішли в душ. Перебуваючи під враженням від слів Полковника, вони були надто відвертими, особливо інтонації, хлопці сіли на ліжка. Задиміли сигаретами. – "Полковнику, як по твоєму, може час відкритись нам.." – тихо, ніби про себе, промовив Щек. Його свідомість була закрита від зовнішнього втручання, пройти захист, який і ставити вчив сам, Полковник не захотів. Вже одна спроба могла звести нанівець всі намагання та сподівання виконати місію, і загроза втратить цю дружбу, якою пишався. Було відчутно, що Щек надто далеко зазирнув у реальність, побачив там справжнього Полковника, і приховувати це не збирався. Та Полковник тягнув з відповіддю. Не помітив як дівчата вийшли з душу, як в розслаблені руки вставили чашку з кавою та припалену сигарету. Тільки не уважно відпив кави, і затягнувся сигаретою. В очікуванні слів та реакції, дівчата сіли на один диван. – "Всі хочуть знати мою правду?" – чомусь він дивився тільки на Таню, ніби в ній було його життя. Хоча, так воно і було. – "Правду, тільки правду, і нічого крім правди." – інколи іронія Либідь була як захисна форма для психіки від шоку. – "Тільки потім не змушуйте мене жалкувати, що я посилив ваші здібності, чи взагалі про них розповів." - "Ти не міг довго ховати правду, надто вже дуже виходиш за рамки стандартів. – відповів Хорив. – За інших обставин це можна вітати, та ти надто серйозно зайнявся нашою підготовкою, ніби готуєш до чогось серйозного, важливого для тебе. Якщо так, ми повинні знати до чого." – "Ти можеш не боятись, коли й дізнаємось правду, ми разом, друзів не залишають, на те вони й друзі, щоб бути поруч в складних ситуаціях." – додав Кий. Полковник продовжував мовчати. Одне питання, від якого залежало виконання місії не давало спокою. Чи має він право, розголошувати свою таємницю?
Коли недопалок згас в попільничці, а нову сигарету було припалено, він мав відповідь, залишалось зробити так, щоб відповіді були зрозумілі. Рішуче зняв окуляри, і недбало кинув поруч на ліжко. Зараз вони будуть тільки заважати. Він прийняв рішення. – "Тільки після того, як про мене все дізнаєтесь, не викликайте швидку допомогу." – "Нічого, Полковнику, нам давно приготували окрему палату, під номером шість. Веселіше буде." – підбадьорила Либідь. – "Я справді інший. Я не належу даній епосі, як і цьому часу. Це важко пояснити в деталях, але я з далекого майбутнього Землі. Коли точніше, з кінця 25 століття. Мене з пелюшок готували тільки для одного, розвідка не відомих планет. Дали відповідно цього підготовку. Розвиток нашої цивілізації дійшов так далеко, що вчені навчились вирощувати дітей з пробірок, на генетичному рівні надавши всіх необхідних якостей. Сила, спритність, невразливість до болю. Сам розвиток зайшов так далеко, що розповідь про нього зайняла б кілька тижнів, та я дав підписку про не розголошення, і не маю на те права. Так вийшло, що мене створили, вклавши в мій генетичний матеріал тільки самі кращі якості, що необхідні воїну, необхідні під час розвідки планет. Наше суспільство не любить коли бачить світлі погляди, не любить коли хтось інший приймає важливі рішення, тому мені подібних виховували в чіткому слідуванню інструкцій, необдуманому виконанню команд. Та так вийшло, що мій власний генетичний матеріал дав похибку, в мені почав проявлятись цілий ряд недоліків, вміння аналізувати і робити власні висновки, це тільки початок. Я був кращим курсантом в академії, що готувала розвідників, кращим за весь час її існування, саме це дало мені можливість її закінчити, і відкривало ряд перспектив та кар’єрного росту. Але.. Саме перед випуском, вчені академії нарешті виявили в мені вихід за межі стандарту, помітили сенситивні здібності. Це й поставило хрест на моїх планах та пориваннях. Мені виділили кімнату на Землі, невелику пенсію, щоб не було бажання піти на свої хліби – людина, що пройшла вишкіл в академії може влаштуватись кругом і завжди. І на три довгих роки про мене забули, хоча й тримаючи під постійним спостереженням. Не важливо, як я прожив ті три роки, вони збагатили мене необхідним життєвим досвідом, якого не отримав за весь період навчання в академії. Ніхто й не сподівався, що мої навики, вміння знайдуть себе і про мене згадають.
ID:
373611
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.10.2012 05:33:09
© дата внесення змiн: 27.10.2012 05:33:09
автор: ПОЛКОВНИК
Вкажіть причину вашої скарги
|
