Всю ніч не спала, пила гірку каву, споглядала на гущу. Минали години, гуща застигала і лише крапля чорної, як смола води, з гірким смаком трохи змочувала ту суміш. По спині пробігав холодок з відчиненого вікно, кінцівки давно мов лід. Я ще кілька разів відкривала та закривала вікно, балконні двері, визирала на вулицю знову споглядала на чашку з гущею і відчувала смак кавового піску на зубах. Він гіркий, справжній, повертаючий до реальності.
На вулиці тиша, немає ні звуку, не чутно і шелесту сухого листка. Тиха мелодія з програвача і маленький годинничок в правому нижньому кутку нагадують, що вже майже ранок. Кава і досі бігає по крові, писати не хочеться, читати теж. Просто хочеться до тебе. Щось стискається в середині в області грудей, нижче шлунок сповіщає, що кави мало, потрібна їжа, потрібно щось краще і не таке гірке. Сьогодні на щирості троє знайомих людей зізнались, що в цій осені їм бракує тепла, обіймів та посмішок. Розумієш, всього краплинки тепла..
Зірок на небі нема. Воно пусте, порожнє, чорне..не проси, не чорничне, воно по-справжньому чорне сьогодні і трохи сумне. Мої очі стомлені та я не можу їх заплющити, я забороняю собі те робити, сьогодні я маю зрозуміти щось важливе.
як же хочеться летіти, бігти, плисти в інше місто, країну, банальний похід. Як же хочеться бачити лише одні рідні очі, стиснутись в обіймах і сидіти так. Тихо, без слів, без шопоту і шуму вітру. Щоб волосся не розвіювалось, не кидало в жар чи холод, не з*являлися мурашки, не зникали думки..
Більше не хочеться кави. Вона справді надто гірка. Про неї багато сказано, написано, прочитано. Гірко на смаку, гірко в мені…знаєш, це як смак парфумів на твоїх губах, тільки гірше. Я ж п*ю без цукру, пам*ятаєш? А ще я кохаю тебе, такого рідного, чиє волосся, риси обличчя, посмішку обожнюю.
Вранішнім вітром зникли всі слова і думки. В світлі ліхтарів залишились лише частинки спогадів. Світло монітору сліпить очі. Навколо розкидана купа безглуздих папірців, по спині гуля все той же холодок. Сусіди бачать вже соті сни, а ти мені знову вчора снився, ми розмовляли.
Мені треба лірики, роздумів, але без надлишку. Мене не лякає час. Я можу не спати, я хочу не спати, я хочу вирішувати. Вирішувати невідомі факти, зіставляти картинки перед очима, після кожного з них згадувати тебе, думати як ти і поринати в паралельний вимір – свій маленький закритий для усіх світ думок.
я люблю говорити, для мене важливо казати, інакше я відчуваю замкненість чи скутість. Мене рятують від того люди, що виринають з минулого, яких давно не було поряд у ролі слухачів та ораторів власного життя. Можливо це трохи дивно для тебе, та по-інакшому я не можу. Я хочу говорити з тобою більше, доки не гаснуть останні ліхтарі, доки по вулицях ходять люди і ранки зміняють ночі.
Останній ковток гіркої нічної щирості. Непотрібний атрибут бадьорості. З таким успіхом можна починати гадати на гущі, слухати і пропускати повз себе. Не намагайся тут все зрозуміти, це нічне. Інакше ніж денне і не таке знайоме тобі. В сусідньому будинку вже не світиться. Мої вікна з тусклим світлом ніхто не побачить з землі, та може з літака хтось, з прекрасним зором, і побачить.
Ти маєш відпочити, відкинути думки і побачити хоча б один маленький сон за весь цей час.
І ніколи, не думай, про те, що можеш відняти мене від себе. То є неможливим.
Гірка закінчилась, ніч теж. Сподіваюсь, ти солодко спиш.
сподіваюсь, що я засну теж. Моя ніч закінчиться пізніше, моя ніч буде, доки гірка не перестане діяти.
ID:
371514
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.10.2012 20:09:26
© дата внесення змiн: 17.10.2012 20:09:26
автор: Паперова Думка
Вкажіть причину вашої скарги
|
