У холодному
місячнім сяйві,
коли барви
зникають зайві,
стає хвиля тверда,
мов криця,
і полив’яно ніч іскриться –
тоді з виру,
де темна праща
що давно для людей пропаща –
чутно плескіт
й поодаль трішки,
там, де хвилі тонка маніжка –
виростає з води нехутко
потамований згусток смутку.
В нім світіння
прозоро-біле –
в нім сирена
із пісні й тіла…
Серцю боляче,
груди тисне
од розпуки такої пісні…
В тиші гасне усе довкола,
тільки болю
ковзкий осколок,
що пронизує гостро вени –
мов сирена співа…
сирена...
Кажуть люди,
що ні, русалка…
Хто б не був,
а одначе, жалко.
Кажуть, лоно її любові –
джерело невичерпно-повне.
Хто хоч раз її чув і бачив –
божевільні стають неначе.
Навіть той, що намул колотить,
глибше тіло хова в болото.
Про людину уже вже й не мовлю –
тут місцеві забули ловлю,
навіть в пору, як дуже жарко,
не купаються, бо…
русалка.
Бо ота її врода дивна –
достеменно, мана людині.
Русі коси спадають шовком
аж до лілій, що цвітом жовтим.
Межи пліч на вологі перса,
де темніють соски, як персні.
Неземного звучання голос
на весь вік слухача неволить.
Жодна знана людьми пташина
не сягнула його вершини.
Так проникливо, тонко, світло,
що аж квіти ясніше квітнуть.
Навіть вітер тоді втихає,
коли пісня пливе над гаєм.
Берегам, що у цвіті й терні
кожна жилка від смутку терпне.
Ні шелесне в галуззі пишнім.
Гублять час в очереті крижні.
Звуки падають в зір коралі,
що їх річка в рукав збирає.
Їй голівка лататтям вбрана
з опівночі і аж до рана.
Лебедіють їй руки видивом,
що поет тільки може видумать.
Стогне хвилею хвиля гнана…
Боже милий, чи це не Ганна? –
ота, що колись, бувало,
найкраще в селі співала?
Що вродою, буцім,
царівна -
і та їй була б не рівня?
Та, кохання чия комета
помогла, не простивши, вмерти.
Шур! - у Дністер…
У вир із кручі –
щоб не мучитися, не мучить!
Плаче річка в дзвенючій тиші
співом Ганни, що вище й вище –
через товщу небесну й вічність -
у кохання, страждання, відчай.
У ту пору в глибокій пращі
водне царство із нею плаче.
Плачуть зорі, до пліч припавши,
плачуть коні, забувши пашу,
плачуть трави – отава мокра,
плаче птиця, що досі мовкла.
Коли пісня у хвилі стихне,
загойдаються зорі стиглі.
Крикне півень – сховають води
хвиль Дністрових і пісню, й вроду
ID:
384310
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 12.12.2012 10:11:29
© дата внесення змiн: 12.12.2012 10:11:29
автор: Omega
Вкажіть причину вашої скарги
|
