Так бýло, так буде, так є:
Розлука завждú настає.
Сьогодні він скаже: «Люблюˊ» –
Й іскринку розпáлить вогню.
Ця íскорка буде вестú
У небо, де зорі, думки.
Лиш для нього будеш жити,
Лиш йому вірші дарити…
Так, усе це – лиш для нього.
Задля чого? Задля кого?
Пролине час, щасливий час, –
Й до тебе лихо прийде враз.
«Люблю» своє він не згада.
Заплачеш ти – це не біда.
Усміхнеться іронічно:
«Що? Нам разом бути вічно?»
Довго капатимуть сльози
Та не прúйдуть враз морози.
Вогонь легко не згасити,
А ще важче – віру вбити.
Віру вбити у кохання,
У найкращі сподівання.
Тобі потрібен буде час,
Жорстокий час, повільний час.
Швидко, як раніш, не лине.
Щастя жаждеш – воно гине.
Борешся сама з собою,
З серця кров тече рікою.
Тут іскринку ти згадаєш –
Й знову гірко заридаєш:
Зорі вірші – все для нього.
Задля чого? Задля кого?!
Свою всю силу ти збереш –
І серцю всупереч підéш.
Любов не вб’єш свою ти, ні.
Лиш зміниш все в своїм житті.
Більш ніколи не заплачеш,
Смутку й горя не побачиш,
Більш його ти не згадаєш,
Та й любові не зазнаєш…
Але колись найкращу мить
Раптовий спогад загасить.
І знову біль, розлуки біль,
Затьмарить все – на рані сіль.
Сльози, горе – все для нього.
Задля чого? Задля кого?
