Подих.
Крик десь проймає мою свідомість.
Так хочеться нірвани, а натомість
в думках літає кавардак.
Я згадую усе і твій останній знак,
що як та скалка, не дає спочити.
Життя забороняє людям вити,
тому приходиться мені усе в собі терпіти.
Сопіти.
Та потреба в написанні чорних слів,
що стануть просто лиш куплетом,
тієї пісні, що ти хочеш заспівать дуетом.
Але відмовишся, коли дізнаєшся хто був її поетом.
Метром
перемірюєш кожен клаптик паперу,
відраховуючи нескінченність літер між рядків.
Згадаю твій такий байдужий до суспільства спів,
під нього танцювати я лиш вмів.
Тепер незрозумлілість у думках витає.
Суспільство дивиться на мене і себе питає
невже ось та людина посмішку ховає
і я втікаю, я втікаю.
Втачаючи канати правди й божевілля,
одного разу я перерожусь.
Хоч цього, всеж, з дитинства так боюсь,
але ще гірше нам ставать заручником свавілля.
А зранку буде знов похмілля.