Вона: «Ти віриш, як у небуття
Летить усе наше життя ?
Як гине все, що нажили,
Хіба у це не віриш ти ?»
Він: « Не вірю я у це, пробач,
Бо ще не все, не все у нас.
Боротись треба за життя,
Щоб не піти у небуття.»
Вона: «Боротись? А за що, скажи ?
Можливо за невинні сни ?
І за байдужість, і за страх,
За сльози на моїх очах ?
А може за слова образ,
За пишність тих понурих фраз,
За погляди гірких широт
І за холодність мовних нот?»
Він: «Не знав, не помічав, а може й не хотів.
Не відав я того, а може і не вмів.
Пробач мене й не відступай,
Забудь усе й життя тримай.
Здійсни в душі переворот,
В думки всели надії код.
І відроди ті почуття,
Що зародились за життя.»
Вона: «Мовчи, не хочу, відпусти.
Полиш мене і йди, іди.
Слова ці чула вже давно,
Відчула їх страшне жало.
І більш не хочу я їх чуть,
Бо все, нема, пройшло, забудь».
кохання - незрозуміла річ 
тут Ви безперечно праві 
