Ну що ж, привіт...коханий.
Як там тобі без мене?
Надіюсь, не погано.
Ти знаєш, я вчора згадувала
Останні наші дні
І ті слова, що так і не сказала я тобі.
Занадто пізно зрозуміла—
Свіча кохання нашого давно згоріла.
І поцілунками тебе не втримати,
Обіймами також не зупинити.
Я опустила руки, не знаючи, що далі нам робити..
А ти сказав, що все потрібно позабути,
Потрібно якось дальше жити,
Що я повинна розлюбити…
А далі була осінь,
Я під парасолькою, розхрестана—в пальто,
Курила й думала—можливо, ти не то..
А може просто я зачитана до дір
Адже колись писав отой Шекспір:
«Люди—господарі своєї долі»,
А я сама все зруйнувала,
Тепер ось мучуся від болі.
Життя якось іде...поволі.
І так безглуздо, що моїй руці
Немає більше місця на твоїй груді.
І що ось та, в червоній сукні,
Реальніша, ніж всі мої вірші—
Які колись писала я тобі..
Без крил—у ніч, в розхрестаннім пальто,
Лечу—кричу,
Що ти лише чуть-чуть не то..
Але що я все ще тебе люблю.
Та нічого,
Я якось це переживу…
Кохання як солодкий дурман.
