Професія соціального працівника
має свій темний бік:
мене відвідують у думках
всі ті, кому я не допоміг.
Чоловік при здоровому глузді,
освічений так, як і всі,
та до мене приходять душі.
Подумки й уві сні
я з ними мовчки стаю́,
а їх — ряди́ і ряди́.
Знаємо правду свою:
вони — сестри мені і брати,
не тримають на мене зла
і моєї нема вини.
Навіщо я з ними стаю́ — хтозна́
і хто́зна навіщо вони...
Щороку їхня юрма
збільшується на ряд.
Щоночі чиясь сурма
підіймає нас на парад.
Різного віку, статі, освіти,
різні — та як і ви,
декотрі вже і з того світу,
більшість іще живі́,
стаємо, аби в мовчанку
зіграти. Стаєм, аби
мовчки побути разом до ранку.
Кажуть, німі — раби.
Риби або раби ми,
хтозна, та — байдуже.
Я добираю рими,
пізня ніч, край уже!
Як далі з цим жити?
Як я іще не вар’ят?
Чи, ду́ше моя, і ти
станеш колись у ряд?
І ще цікаво: а чи
хтось у владних кріслах
хоч раз у житті бачить
подібне у своїх снах?
Рими стають рядами,
як ви, то може й ви
ходите моїми снами
щоб я усе оповів?
Про прірву згуби та втрат,
рятунок і новий зрив, —
і так за рядом ряд,
доки вистачить слів.
І ряд за рядом зника́.
І втрачено долям лік.
Професія соціального працівника
має свій темний бік.
2.03.2012
