Колись же і ми були щасливі з ним.
Всім воздасться!
А пазл..пазл спільний давно вже розпався.
Звісно, звісно. Не зважай на мене –
хвора я.
Проте і не заважай:
говорити, слова навколо себе крутити
і обов’язково вити.
Дякую за теплий прийом –
за волосся вирване,
за багато критики та пропозицій,
та ще й без дефініцій;
за босоногі ідеї, за аморальні крики.
Якщо ти про струни душІ питав
нещодавно мене у дУші,
то вже зо рік їхнє напівжиття
залежить від твого серцебиття.
Я пожовтіла, опала –
друзі кажуть «занепала»,
«схожа на змарнілу ганчірку стала», –
по телефону мені передали.
Це як ніколи доречно.
Доречність – моя залежність.
Уві сні мені квіти по секрету нашептали,
що всередині мене давно вже
крихти світу не бували;
виходить, що я пуста.
(І тут як раз мене мама поцілувала.)
А я існую, просто собі існую:
сама по сОбі, тільки інколи по тОбі.
Здається, я надламалась і саморуйнацією займалась.
Остаточно – та ще й поточно.
Як я досі живу, як їм, як сплю?
Зізнаюсь, мені на мить біль відіймає,
коли я на повітряній гойдалці ніжками махаю,
дев’яти поверхова реальність мене не лякає.
Навпаки, я надихаюсь; щоб потім все знову і знову
розщеплюватись, розписуватись, розвалюватись,
знову і знову. Пам’ятаю, рух тільки по колу.
Це для мене все якось занадто тотально.
Дякую Боже й за цю примхливу реальність!
Хтось і цього не пережив – з ноти на ноту, тонально.