СПОГАДИ
Спогади суцільним кільцем охопили свідомість і немає сил, щоб розірвати, або хоча б на мить розімкнути те палаюче, а деколи холодом раняче коло.
Спогади… Як же їх багато! Чому все не обійшлось одним-двома днями, а затягнулося на декілька років? Так би цей день знайомства можливо б і не залишив у пам'яті глибоких явних слідів, а у серці незаживаючі шрами. А так вириваєш із пам'яті цілими тижнями події і знову і знову переживаєш їх, не знаючи кому і чому вірити: собі і своєму серцю, почуттям; її словам, поглядам, подихам, обіймам; розмовам і розмірковуванням друзів; спліткам завидливих сусідів… Починаєш аналізовувати події, вчинки, ситуації в яких це все проходило чи траплялося – вимальовується порою чітка і ясна картина, але все одно вкрадаються в свідомість якісь недомовки, якісь дивні жести і погляди – і ти знову вже не знаєш, чому трапилось саме так, а не інакше, а саме головне – чому це все саме з тобою?! Чому у інших все інакше, і стосунки продовжуються, і розвиваються то вгору, то стрімко падаючи вниз. Коли заносить на поворотах, але ж якось вони знаходять якісь компроміси, якесь одне єдине рішення, що задовольняє потреби обох сторін…
Знову спогади… Буває лежиш, згадуєш, і усмішка сама по собі затишно вмощується на твоєму обличчі, і душа сповнюється теплом мрій, і день стає наповненим сяйвом ніжності. Відчуваєш таку нестерпну легкість на душі, що шкодуєш, і водночас боїшся, що ти не пір'їнка і тебе не може підхопити вітер і підняти високо над усіма, щоб ти звисока дивився на інших, а вони б задирали голови і милувалися твоїм кружлянням у повітрі… Як же добре, що це все було зі мною, що цим усім було наскрізь пронизане моє життя! І, навіть, якщо спливали якісь негативні моменти, то і вони на фоні усього цього були не чорними, а скоріше – блідо-сірими, не вартими уваги.
Ех, спогади! Буває так, що ті ж самі приємні моменти чомусь згадуються з таким болем, що аж нудить, і всередині кожен мускул, наче перев'язують гудзами і розтягують в різні боки. Ті ж самі посмішки і поцілунки видаються пропитаними гіркотою фальші, то починаєш докоряти собі, що не відчував цього тоді, що був осліплений і оглушений і починаєш шкодувати, що це було в твоїй свідомості, що це було не вві сні…
Потім була біль. Суцільна біль, що не відпускала тебе, навіть вночі, в хвилини, коли тіло намагалося хоч трохи відпочити від своїх спогадів про теплі дотики жаданої ніжності. Було боляче, навіть торкатися себе – кожен дотик викликав вибух атомної бомби сподівань… було дуже боляче… Тепер, коли згадується саме ця біль, то дивуєшся, як це все можна було пережити, як це все витримали душа, серце і тіло? Лише тобі одному відомо, скільки сил було потрачено на протистояння їй… Зараз і від болю залишилися тільки спогади. Згадки, які ніколи не зігрівають і не освітляють день, чи ніч…
Деколи хочеться їх усі стерти із пам'яті, але що ж тоді залишиться на згадку? Порожнеча? Веретено сірої буденності? Нічого…
Спогади. То до нестерпності яскраві, то до гіркоти порожньо-сірі…
/ 2007 . Зима 2012 /
ID:
320520
Рубрика: Проза
дата надходження: 10.03.2012 00:36:48
© дата внесення змiн: 10.03.2012 00:38:32
автор: Саня Труш
Вкажіть причину вашої скарги
|
