А знаєш що приносить мені біль? Я стаю для тебе менш потрібною. В тебе немає для мене часу.. з кожним днем його все менше і менше. Тобі не потрібні більше зустрічі.. тобі цілком вистачає холодних слів у просторах інтернету. Так, саме холодних. Слова, сказані при зустрічі в сотні разів приємніші аніж ті, що можна прочитати. В них відчувається якесь тепло, ніжність. Знаєш, мені так не вистачає тебе. Ти мені потрібен. Але я… я для тебе стаю на задній план.. ось так поступово.. все далі й далі… Я віддаляюсь від тебе. Перестаю розуміти… я не пам»ятаю коли останній раз я мала можливість побути з тобою годинку.. та що там годину… хоча б пів… просто бути… нікуди не кваплючись… просто бути з тобою і знати що тобі не потірбно зараз йти… Тепер ти не маєш часу для мене. Боляче. Ностальгія… саме це я зараз відчуваю. Ностальгія за всім тим, що було колись. Знаєш, я з впевненістю можу сказати що це були найщасливіші дні в моєму житті.. Ти подарував мені щастя! Але хто сказав що воно буде довго поряд зі мною? Втекло.. втекло давно.. лише тепер я це зрозуміла. Втекло безповротно.. Часто хочеться закричати… ВЕРНІТЬ ЧАС НАЗАД!.. Але ж ні… такого не буде.. я це чудово знаю… Порожнеча… у голові картини з минулого.. вони такі світлі..
На вулиці дощ. Темніє.. я йду додому, йду тими дорогами, якими ходили разом.. ти ж пам»ятаєш? Разом…
Я згадую твої слова.. дотик… зараз спогодам немає кінця.. так хочеться забути про всі заборони, не зважати на ці «не можна» і робити те, чого я насправді хочу. Я хочу доторкнутись до твоєї руки.. відчути тепло.. обняти.. бодай на хвилинку.. це ж так багато в порівнянні з «нічого». Багато… як було багато цього колись… немає.. немає… - ось що залишилось мені натомість… Більше не можу, не можу…. Мені так важко.. без тебе… без тебе………..
