Боже! Боже милосердний!
З ранку молюся
Прошу сили духовної,
Гріхами ділюся (хвалюся).
Покажи свою правду,
Розкрий мені очі,
Що робити і де бути,
Сьогодні і вночі.
Як ту істину любити,
Твою Божу милість.
Як прийняти її в душу?
У серці змогилить.
А може по нашому? По простому?
Зі всієї сили.
Вдарить власною ногою
По чортовім рилі?
Що в брехню її приспали,
Й народу віддали.
Він незрячий. І так прийме,
Ще й від Батька наче.
Що ж сказать. Високе й мудре,
Глухому й сліпому,
Як припарки рано вранці,
Слабому й п’яному.
Біжимо та слухаєм,
Хвалимось гріхами,
А куди не знаємо,
Чи не до тирана?
Намастити дьогтем рани,
Смакувать смолою.
Блудним пестощам радіти,
Гордитись собою.
Боже! Боже милосердний!
Хто ж повинний в цьому?
Петро кива на Івана,
Іван на Миколу.
І всі разом вже сп’янілі,
До гори погрози:
“Чи забув, що ми голодні,
Ми ж твої діточки.
Чом “прокляв”? Чом не говориш?
Не даєш сорочки?
Чом покинув нас і землю?
Нашу Україну!..
Чом не гнеш на полях спину?
Не пасеш скотину?
Чому бідні? Небагаті?
Робити не хочеш!.?
Посипати грішми, златом.
А може не можеш?
Що ж, тоді ми далі разом,
Пить, гулять ордою,
А можливо там на небі,
І нема нікого?”
Краще той хто поруч вчасно,
Наливає чарку,
Хмелю з медом лицемірно
Пхне у горло шкварку.
Так від розуму людського,
Жнивуєм собою,
Хто для чорта, хто для Бога,
Насіваємсь знову.
Хто в пусте, хто в лицемірне,
Хто в п’янки, всі в пута.
А хто з вірою, й надію
Волю щоб здобути.
Що ж мабуть на Україні,
Така наша доля,
Сліпий, глухий і лукавий,
Не оброблять поля,
Не по вирвуть із корінням
Бур'яни й толоку.
А тому лайки та стогін
Чутимем ще довго.
Що ж. У нас як не усюди.
Поряд квітне раєм,
Чисте поле, синь блакитна,
А ми все шукаєм,
По гнилих своїх закутках,
Ще й чужі пройдемо,
Топчем себе і багнюку,
Ніяк не знайдемо.
Бо як можна і глухому,
І од вік сліпому,
Побачити і почути
Те Господнє слово.
Що так поряд квітне полем
Колоситься хлібом,
Голубить річки, озера,
Благодіє живно.
Непокоїть серце й душу,
Котиться сльозою,
Рветься в чисте синє небо,
Піснею благою.
Щоби випросить в дарунок,
Те! Що вже з тобою…
Так й живемо.
Куди ще бігти?
Куди нам подітись,
А можливо в пору зараз,
Стати й помолитись?
Поблагать прощення в Бога,
За одно прозріння/
Вийти разом із болота,
Брехні й лицемір’я.
І з Ним жити в щасті й мирі,
Не лабузнить долю.
Щиро серцем полюбити,
Його Віру й Волю!
Боже! Боже милосердний!
Закінчу як завжди:
Дай прозріння, Твоя ласка,
Зніми з нас кайдани…
/подано скорочено/
Сергій Кріпак* відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую що завітали... Щодо змісту Вашого зауваження,на моє власне переконання, Батько наш Небесний,так як і будь хто із нас хоче слухати, або ж мусить слухати прохання, або молитву здвох основних причин: перша - це коли проханнячисте, а молитва йде від серця без фальші на чистій нотці, як спів, друге- коли звертаються криком від болю, жаху, відчаю тоді коли потрібна допомога перед страхом смерті, катастрофи таке звернення, або ж молитву ми мусимо почути, якраз цей крик ВИ й оцінили, звичайно жаль, що в житті своєму у нас це відбувається частіше ніж вміння говорити сецем, а ось чому? і як це змінити? це наше з Вами, усьго українського люду завдання, наш хрест!.. Успіхів. С.Кріпак
Чудово і точно виразив думки багатьох, Дужевдалий вірш і молитва, сподовалось...
Сергій Кріпак* відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Вдячний за візит.Бажаю Вам і собі , і всьму українському народу, навчитись говорити, молитись серцем, на чистій співучій ноті, вміти берегти цю чистоту, а для цього ми маємо навчитись любити... ну хоч поважати самих себе і один одного.А поки, наші молитви дійсно схожі на крик, або ж ще гірше, на фальш, бо природа крику про порятунок теж йде від душі... Все ж інше марнота.
Успіхів Вам С.Кріпак
