Мене мало не прибила подруга. Ну звісно найкраща. Більше таких повноважень ніхто не має. А все через мою манеру одягання. Ми гуляємо скромно-чемно до опівночі, щоб наступного дня не спізнитись на потяг до Рахова. Але таки просипаємося запізно. Ну я з хати ні ногою без кави і душу. Вона мені прасує штани, я курю. Вона готує канапки в гори – я приймаю водні моціони. Вона пакує наплічник – я одягаюсь. В рушнику намагаюсь наспіх втиснути сережку у вухо, потім на мокре тіло натягаю одяг, щось обов'язково чи то порвуу чи то вимащу антиперспірантом і приходиться перевдягатись. Потім 10 хвилин шукаю другу пару від улюблених шкарпеток, бо в інших не підфортить. Загалом до потяга залишається 12 хвилин і ми ловимо таксі. Як останні гламурні дурепи викочуємось біля вокзалу і ось воно - ще дві хвилини і ми на пероні. Та потяг рушає, зухвало закинувши звіст на повороті. Ми приречено дивимось в слід. Тут варто б було почати вибачатися і шукати альтернативних шлахів до Рахова, але ж то найкраща подруга! Вона знає, що я за собачина, і вибачає - тут таки на пероні - вибачає і німо йде додому розпаковувати наплічник. Ти б не витримав.
знакомо. Конечно без пудры и сережек, но вечно опаздывающий - это точно.
