Як добре жити в неіснуючих покоях,
Як добре… Стеля, стіни – літнє небо,
І обгортатися разом у квітковИх сувоях ,
Без дозволу торкатися дощем до тебе .
Говорити вітрами і від щастя плакати зорями,
І засинати накрившись твоєю сутанОю-оманою,
Кохатися в променях сонця, високо, над горами,
Підстеливши благеньке рядно туману.
Як добре – нікого ніколи не пустим
В плач наш миттєвий, в нашу, чужу їм, печаль,
В нескалічене яблуко зашарілої цноти й розпусти,
І полуничну солодкість вечірніх октав.
Нам на волосся не впаде зненацька світанок,
Нас люди не стрінуть вночі, ані примари -
Тризни не буде по нас, на останок,-
Ми - божевільні, розвіяні вітром хмари.
Нескінченна скарбничка таланту! так закохано піднесено.відчувати себе легкою хмариною , могти це передати словами - це ж які почуття хвилюють Вашу душу !!! І ще . Таке відчуття, що тим нескаліченим яблуком, мов ключем було відімкнуто нову історію безгрішного кохання Єви та Адама.
Лана Сянська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00