Микола стояв навпроти Марусі. Майже цілу ніч вони тихесенько, щоб мама з татом не чули, розмовляли.
- Марусю, кажуть, що ти – відьма, - сказав Микола.
Маруся плела косу. Лукаво так на нього подивилась і посміхнулась.
- Ходім, я тобі щось покажу, - відповіла вона і, взявши його за руку, повела за собою.
В селі було настільки тихо, що аж моторошно було йти. Кругом був густий туман і, навіть, собаки не брехали, коли проходиш попід тином.
Микола йшов тихо. Так пройшли вони все село. Весь час, як вони йшли Маруся наспівувала собі дивну пісню:
Сонечко злітає
І мрія моя
Дивись, що я маю
Кохана твоя.
Крізь туман Микола побачив стару занедбану хату. Вона давно пустує. Колись у цій хаті чоловік на ім’я Петро зарізав сокирою дружину, та й щез. Люди казали, що бачили, як він вночі приходить додому та й точить сокиру, щоб ще когось зарізати; деякі чули, як хтось в хаті розмовляв або сміявся, деякі бачили, як вночі світло в хаті горить, а інші взагалі казали, що там нечиста тепер поселилася.
Біля хати стояла така ж занедбана криниця, а далі починався ліс.
Маруся зупинилася, відкрила калитку та й зайшла на страшне подвір’я.
- Марусю, ти куди? – запитав перелякано Микола.
Маруся знов лиш посміхнулася і пішла далі.
Миколі було вже страшно, але він пішов за Марусею.
- Ставай туди, за хату, - сказала Маруся, показавши йому рукою.
Микола послухався її. Драбиною, що стояла так, щоб можна було вилізти на дах, Маруся піднялася вгору.
- Кажеш, я – відьма, - сказала сміючись Маруся.
Микола вже тремтів від страху. А Маруся так голосно заспівала свою пісню і злетіла в повітря, та спустилася зі сміхом до Миколи і почала його палко цілувати. Стали бити церковні дзвони, що взялись ні звідкілясь, почало все двигтіти, в хаті щось зашелестіло і засвистіло, все заревло…
Проспівали треті півні. Світає…
Шукали Миколу три дні. Ніхто його не бачив, ніхто нічого дивного не чув. І знайшов його випадково дід Семен, що йшов до лісу за травами. Почув він, що в тій хаті хтось скулить, як цуценя, та й покликав на поміч. Зайшли люди в хату, а в кутку звернувшись, як немовля, сидів Микола: очі налякані, блідий, голова біла, немов снігом вкрита, і сказати він нічого так і не зміг.
Так чутки про ту хату почали ще більше розходитись, що й до сусідніх сіл дійшло. Микола ж не в собі вже був. Мати плакала, а він щоночі ходив до тієї хати і співав ту пісню дивну, що Маруся йому співала. А один раз пішов, та й більше не повернувся, і ніхто його не бачив.
Марусині родичі тієї ж ночі зникли, та й Маруся сама, мов під землю провалилася. А хто його знає, може, й дійсно провалилася…
26.05.2010
ID:
191901
Рубрика: Проза
дата надходження: 26.05.2010 11:19:59
© дата внесення змiн: 26.05.2010 11:19:59
автор: BeSheNaya
Вкажіть причину вашої скарги
|
5
