Літо 1914 року… Колись блакитне небо вкрилося темними, важкими хмарами, які нависли над землею. Спалахнула яскрава блискавиця між Австро-Угорщиною і Сербією, що символізувала початок Першої світової війни.
Війна... А що далі? Мільйони невинних жертв, тисячі скалічених доль, океани пролитої крові, голод, розруха… І все це заради чого? Задоволення чиїхось потреб. Невже черговий переділ кордонів, бажання стати лідером, наймогутнішою державою варті того? Невже неможливо всі конфлікти вирішувати мирним шляхом? Невже гучний гарматний гул краще за тихий пташиний спів, дзвінкий дитячий лемент? І ще тисячі «невже»… А тим часом Великобританія оголошує війну Німеччині, Австро-Угорщина – Росії. Задрижала земля під танками, засвистіли в повітрі кулі, залунали вибухи… Сіра хмара попелу, непорозумінь покотилася по світу. Океани зневіри затопили все навколо. Війна, війна, війна! Ці слова розривали людські душі, кришили серця на малесенькі шматочки. І все заради чого? Риторичне питання. Потьмяніло колись яскраве сонце… Опав останній листок надії на мир у всьому світі. Затріпотів у повітрі хаос. Набрала обертів війна. Задрижали гучно її колеса. Все! Назад вже нема вороття!..
Невже не можна було все вирішити по-іншому? Невже шалька терезів, на якій лежали муки і страждання переважила шальку з миром і щастям? Невже? Невже? Невже?...
Йшов 10 день війни…
