...Тобі цього ніколи не читати. Та й навіщо? Все, що мало бути сказано – сказано, написано, заримовано… Претендувати на новизну чи унікальність? Погодься, це доволі наївно. Ми ж навіть не люди, збірні образи всіх тих, що були раніше, до нас. Я вже далеко не вперше пишу пафосних віршів, ти вкотре віриш в Єдиного. Насправді ж я дивлюся в твої очі, відкриваючи картини давно минулих днів. Як ти це називаєш? Флешбек, здається…
І та, що чекала квітів на Липовій алеї і не дочекалася їх. В тебе її голос. Додає трішки тепла і романтичності. Рідна…
І та, що пішла світ за очі, покинувши дім, щоб бути зі мною поряд, тримати за руку. В тебе її посмішка. Зрозумівши, як важко втримати вітер, подарувала тобі свою безпосередність і відданість. Добра…
І та, що була єдиною лічені години і не змогла залишитись, забравши з собою запах мого одеколону і частинку душі. В тебе її руки. Так ніжно… Вона навчила тебе кричати мовчки і відчувати мовчазну приреченість, віддаючи свій страх. Надзвичайна…
А я? Вірю, що теж в твоїх спогадах розбиваюся на десятки облич, слів, запахів… І під смішною маскою ведмежати ховається ще один шанс розпочати непочате, сказати несказане всім тим, хто був того вартий, достойний. Ще один шанс.
У всіх залишаються свої борги. А борги треба віддавати.
…Я подарую тобі квіти. Створю затишок. Віддам свої долоні, довірю їх примхам твоїх маленьких і ніжних пальчиків. Попрошу залишитись… Все, що потрібно, все, що був винен. Щоб отримати право любити саме Тебе. І мить стане вічністю. І світ лише для двох. І більше ніколи, прокинувшись зранку, ти не спитаєш мене, як сильно я тебе кохаю. Відповідь ти знатимеш сама.
