Дощем ніч ридає, потяг гуркоче,
Той гуркіт для мене надміру сумний...
ТЕБЕ забирає. Тебе він увозить,
Мені ж - залишатися знову одній.
І жить сподіванням, бажанням, чеканням,
Того, що повернешся... Хоч би скоріш!
Як важко даються мені розставання,
Здавалося б легше у серце ніж!
Хоча вірю, знаю, що це не на довго,
Чекаю, вернешся, обіймемось знову...
Але завжди серце стискає тривога:
Де Ти, як Ти і що там з Тобою?
Та все я стерплю, щоб зустрітися знову,
Тебе я люблю, можеш вірить мені...
Прошу: повертайся скоріше додому!
Хоч знаю, що вернешся лиш по весні...
...І потягу гуркіт буде святковим!
Бо він до мене везтиме Тебе.
Буде сонце світити, і настрій чудовим,
В обіймах Твоїх все забудеться зле...
З Тобою - ЛЮДИНА, щаслива і сильна.
Без Тебе - як тінь, наче і не жива...
Тому я прошу повертайся скоріше,
Тебе ж бо дружина кохана чека...
(або як варіант на останній рядок:
"Хоч надії на це майже нема"
Як краще?)
