Відьмуєш. Сонце ночами ховаєш у темряві.
Шукаєш поради. Не хочеш нікого слухати.
Тікаєш від правди, хоча сам давно наздогнав її.
Світає. Пізно на згаслу свічку дмухати.
Світ тане. У ранку є своя чарівна дума:
Стрічати цей день, ідучи разом зі світлом.
Ідучи тихенько, не створюючи людського шуму.
І тоді ти не будеш людиною. Будеш Світлим.
Сидячи на даху не вірити у небо неможливо.
І палити чужі фрази навесні – неактуально.
Хоча моді вже не слідують, це стало неважливим…
Та виділятись серед інших лиш виглядом – банально.
Маленькій кицьці страшно сидіти в замкнутій кімнаті,
Де її лишили, щоб вона ловила мишок.
Люди не просто жорстокі. Вони ще й завзято
Перетворюють на подібних собі навіть собак і кішок.
Вмикаєш музику і радієш з сьогоднішнього ранку.
Так, чарівність флейти та ніжність арфи варті зайвих слів.
Та все одно ти спускаєшся донизу. Варити каву.
Щоб знов поцілувати її і розтанути у фарбі почуттів.
Кохаєш. Сонце тримаєш у полоні темряви своїх долонь.
Знайшов, що хотів. Забудовуєш цеглою скло з двох сторін
(щоб не розбилось).
Це скло – ваше кохання – міцніше будь-якого каміння і дубових крон.
Просто вір у те, що ця щирість тобі не наснилась.
