Вибач…те
Монотонна музика, музика моїх кроків: чітка, викарбувана безліччю секунд мого жалюгідного існування, повільна. Ця музика, як реквієм усьому, що я колись втратила, як плач до покійного сина, чоловіка, тата… вона знову прийшла до мене, так довго я безсонними ночами благала неіснуючого Бога про поміч, про те, щоб я ніколи більше не відчула цього болю, цього, змореного пекучим сонцем кохання, болю… Але він довго не змусив себе чекати… Знову туман…
Ось так… Так завжди… Ти чекаєш, що все ж тобі буде добре, що все ж лихо більше не прийде, воно знайшло нове заняття, нову жертву своїх безжальних, жорстоких бажань, але ні… Воно буде прислухатись до твоїх мрій, буде чекати слушної думки, коли ти не чекатимеш гострого болючого удару ножем у спину. Лихо, як найстрашніший ворог. Знає усе про що ти думаєш, усе чого ти боїшся, усе, що ти будеш боронити биттям свого серця, воно знає УСЕ…
Мої кроки все ще монотонні, вони відчувають, що щось не гаразд, вони знають, що лихо близько. Мої кроки грають обережно, тихо, повільно, ось-ось вони затихнуть… але вони не можуть цього зробити, адже це рівносильне зраді.
Зрада!!! Як багато болю у цьому слові. Як багато тиші у криці. Як багато води у краплині моєї сльози. Вона, як останнє створіння, яке може мене пожаліти. Я ненавиджу плакати!!! Я ненавиділа плакати!!! Я плачу… Так, це й дивно для мене, адже це так жалюгідно, це не пасує кам’яній леді типу мене. Це визиває жалість і жорстокість одночасно, не всі вміють прощати, жаліти, тим паче себе… Це так важко, це так боляче, це так страшно…
Мене зрадило життя…
Мене зрадила смерть…
Вони забрали усе, що в мене було: здатність кохати, здатність сміятись, здатність мріяти, здатність жити… Жити собою, а не життям, яке собі нафантазували мої батьки…
Мої кроки бояться звучати, вони вже давно не можуть відкритись на повний мрійливий розмах пташиних польотів, їм немає куди йти, а саме головне вони не бачать сенсу, вони не знають навіщо і за що… За що їм така кара…
Пляма. Пляма моїх думок, що не рідко збирала усе навколо, що намагалась боротись за краще, за добробут і злагоду, за майбутнє… Вона лише пляма, яка не знає навіщо, чому, за що, де, кому і багато інших питань, які не можуть знайти своє місце у реальності… Вони живуть у віртуалі, яку я сама собі створила, як маску, яка мене ховає від жорстокості, безжальної цнотливої прелюдії мого зіпсованого існування…
Дорога. По ній їздять машини, які знають, що навіщо, кому, де… Але зараз ще дуже рано… вони солодко, але буденно відпочивають у своїх сонливих мріях. Їм потрібно просто існувати, а не жити для якоїсь певної мети, або принаймні для когось. Можливо, вони не мають для чого жити, вони ловлять себе на думці, що дійсно не хочуть… жити. Але ще сама думка їх лякає, тому через свій страх вони повинні жити, це їхня пряма повинність.
Отже, дорога… велика магістраль… велика річка асфальту на сирій мокрій чорній земля… така прекрасно, така самотня, така тиха… жодної машини… жодної машини за останніх півгодини… Така жалюгідна, але така приємна хвилина… Туман затуляє усе навколо…
Я зробила такий же монотонний крок… крок на дорогу. Я повільно йду… Йду крізь безвість, яка маревом повисла біла моїх рук, ніг, думок… Таке відчуття, що я не зможу йти… Але зможу летіти…
Світло фар. Біль… спочатку біль у лівій нозі, потім у лівій руці, у лівій думці… він повертав мене до реальності.
-- О, Боже, Боже мій милостивий, я людину вбив, - зляканий благаючий голос почувся десь у несвідомій тоді ще реальності.
Це знову воно -- лихо. Воно знову прийшло до мене. Яка прикра несподіванка!!! Я знала, що так буде… я вже не відчувала болі, але я знала, що треба зробити.
- Вибач…те, - останнім подихом, останнім биттям мого зраненого серця, я змогла це зробити.
Я нічого не змогла зробити, я не змогла утішити плачучих батьків над моєю похмурою труною… я не змогла їх обійняти і сказати, що все добре, що так потрібно.
Я часто згадую про це… я часто бачу себе, бачу своїх друзів, які з сльозами на очах і сумом у серці згадують мене, як щось вічне і святе, як маленького янгола, який витає десь у хмарах і дивиться на них, коли вони сплять. Я так хочу достукатись до їх сердець, щоб вони почули, що я поруч, що я тут, але мене немає. Я не можу нічого зробити. І мені жаль… мене знову зрадили…
Мене зрадила реальність…
ID:
124403
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.04.2009 16:07:16
© дата внесення змiн: 01.04.2009 16:07:16
автор: мить життя...
Вкажіть причину вашої скарги
|
