Лютневі морози за пазуху лізуть вужем,
Лютневі морози душі досягають небавом,
А ти так чекаєш на сонце, тепло - аби вже
від тебе цю студінь, ці болі і смутки забрало.
Рипить під ногами розбурхана візія мрій.
Ялини колючі укотре покірно сивіють.
І щось ненароком зимніє в натурі твоїй
на вістрі цього крайзимового ще лютовію.
І ти зазираєш ув очі німотних дзеркал -
шукаєш чи відповідь, може, чи згірклу огуду.
А десь поза стінами світу старий аксакал
розводить вогонь чи то страти, чи крайнього суду.
Допоки розходяться смутки густим тиражем,
і дикі гієни наївних таврують оскалом,
лютневі морози за пазуху лізуть вужем,
лютневі морози душі досягають небавом.
19.02.25 р.
