* * *
Я люблю…
Як школярка, щоразу хвилююсь при згадці про тебе,
гарячково підшукую ще для заміни слова.
Із душі підіймається досі незвіданий трепет,
і здається, що стрілка завмерла для нас часова.
Я люблю…
Наді мною суцільне безхмарне полотнище щастя.
Це тепло, безсумнівно, спроможне зігріти обох.
У думках домальовую нам таємницю причастя
і по-справжньому вірю, що нас обвінчав щиро Бог.
Я люблю…
Дивна магія доторком слів підсвідомо керує:
підбирає мотив й налагоджує серця струну.
А твоя невгамовна душа на майбутнє мудрує –
нам із пізньої осені стежку веде у весну.
Я люблю…
Від солодкої щемної муки про нас лебедію.
Відтепер не сама – позбулася навік самоти.
Ти окрилив мене, я плекаю невтомно надію
поєднати і словом, і думкою наші світи.
Я люблю…
Переконана, що недомовкам не місце в міжряддях,
а сердечне кохання таїти немає потреб.
Всі признання твої душу млосно і лагідно гладять,
вимережують спільні рядки – їх ніщо не зітре.
Я люблю…
Цю любов по росинці, як сонце проміння, вдихаю,
щоб наповнити нею судини для серцебиття.
Я люблю, але більше за все… я – кохаю… кохаю…
Бо кохання дароване небом – на двох почуття.
