А міст чужих на цій землі уже нема...
І кожен її клаптик - рвана в душі рана.
Й одного покоління не мина війна...
Який вже раз світ знову спогляда тирана.
А я й не знала, що відчути можна біль,
який десь у підвалі, в холоді, без страху
точиться цівкою на безнадії цвіль
і, крізь бетон - до глибини прадіда праху
стікає болем нації, кипить вогнем...
І в тім огні кістки козачі гудуть й ревуть,
б'ють з надр землі невичерпним життя ключем.
І сто раз на день убиті оживуть і йдуть,
і знову йдуть без сну, зі сну, і уві сні:
хто зі щитом, хто на щиті, але - єдині!
За ті міста, що не чужі, за крик душі,
що на межі (не глянуть очі в небо сині).
А я й не знала, що відчути можна біль
всієї нації...
