Легенькою фіранкою затягнулося небо, і тихий вечір простелився довкола.
Для кінця літа восьма година вечора була ще не пізньою, але надворі вже нависли сутінки.
У бадиллі картоплиння, зібганого в невеличкі купки, весело перекликалися цвіркуни, своїм співом, немов би, розріджували застигле повітря…
Вона присіла на лавочку коло веранди, щоби трохи відпочили за цілий день натомлені ноги.
От так і життя пробігло, як це спекотне літо…
Недавно гуртом садили картоплю, а сьогодні закінчили копати. Сини поїхали після обіду в місто, бо їм завтра на роботу, а сама ще поскладала бадилля з картоплі та підсушений сонцем бур’ян. Завтра, дасть Бог, можна буде засіяти землю після викопаної картоплі, допоки держиться ще волога, бо хто знає, коли підуть дощі…
Так і сиділа, прихилившись спиною до стіни, перемотуючи свої одинокі думки то сьогоденням, то минулим. У хату йти не хотілося…
Відтоді як помер чоловік, хата здавалась якоюсь пусткою, хоч і прийшло довгих сім років… А прожити разом пів століття – не поле перейти, і всяке було у подружньому житті: десь у чомусь не могли зрозуміти одне одного, пробачити, забути образи, але… Залишалося щось вище – воно й об’єднувало сім’ю.
Ще коли приїжджали діти, була ніби відрада, а наодинці – хоч вовком вий: усе нагадувало прожиті разом роки. Хоч і сусіди хороші, і знайомі та колеги провідують, та нема вже тієї міцної опори, яка більше п’ятдесяти років тримала на білому світі…
Один лише Тузик наче читав думки, нагадуючи про себе: то скулить, як тільки побачить і радісно виляє хвостом, то лащиться до ніг, що не можна відірвати. На ніч відпускала йому ланцюг, щоби бігав по подвір’ю. І на цей раз відпустила, але він мовчки вмостився коло ніг, ніби розуміючи настрій хазяйки.
- Що, Тузику, тобі не хочеться побігати? Ти ще молодий у мене, побігай, то я вже своє відбігала… Після семи десятків років уже не побіжиш… А от що з миски не виїв, порозкидав і хліб, і кашу – за це сварити буду… Не голодний ти у мене, не знаєш, що таке справжній голод… Колись, як працювала вчителькою старших класів, могла без роботи залишитись через випадок зі шматком хліба…
І повели думки у далеке минуле… Було це в ті далекі сімдесяті роки, коли за кілограм вкраденого зерна, чи навіть гички із колгоспних буряків, суворо карали. Колгоспникам, які ціле літо працювали на бурякових полях, а восени викопували і здавали врожай на цукрові заводи, заробітну плату видавали натуроплатою - цукром. Одержить людина триста кілограмів цукру і не знає, що з ним робити : продати неможливо, бо це – спекуляція, а гроші потрібні, щоби купити якусь одежину, на зиму – дрова чи вугілля, і тому подібне. А з одного цукру що зробиш? Варили, аж до нудоти, солодке варення, гнали самогон, розплавляли і робили смаколики дітям. У магазинах цукерки були, але не кожен міг їх купити. Ті копійки, що виплачували колгоспникам на трудодні, ледве покривали затрати на хліб, мило чи олію.
Учителям було легше, бо ми одержували за свою працю гроші, а колгоспники - лише цукор. Іноді, правда, колгосп розраховувався зерном, хоча дуже рідко, бо всюди на полях росли цукрові буряки.
Буханка хліба в ті часи коштувала дванадцять - шістнадцять копійок. На теперішній час - недорого, але тоді на ті гроші у шкільній їдальні можна було двічі добре пообідати.
Так от, на педагогічній раді школи розглядали питання щодо п’ятикласниці, яка в сільському магазині намагалася вкрасти трикопієчну булочку.
Обговорювали, чи передавати цей випадок міліції. Продавець магазину сповістила директора школи, що було намагання вкрасти, так як булочку забрали у дівчинки з кишені коло прилавка. Думки педагогів розійшлися. Більшість висловилася за те, що потрібно детальніше розібратися, чому так сталося і що могло змусити підлітка піти на такий ганебний, неправильний шлях.
Як класний керівник, я звернула увагу присутніх, що дівчинка добре вчиться, працьовита, поведінка у неї відмінна. У її матері, крім неї, ще двоє менших дітей. Живуть дуже бідно, бо мати часто хворіє. І, заступаючись за школярку, попросила міліцію не інформували: розберемося самі у своєму колективі.
Рішення педагогічної ради про недостатню виховну роботу у п’ятому класі сприйняла майже спокійно, а керівництво класом передали іншому педагогу.
З дівчинкою, зрозуміло, я поговорила… І ми залишилися друзями на все життя.
В. Ф. – 30.09.2022
Продовження буде!
ID:
972388
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.01.2023 17:43:04
© дата внесення змiн: 24.09.2023 16:17:54
автор: Веселенька Дачниця
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дуже приємна, Ніночко, мені Ваша оцінка,
Щиро вдячна 
Цікаво, гарно пишите. 