Зимовий ранок зібрав над містом усі хмари. У повітрі висіло передчуття снігопаду. Не легкого грайливого сніжку, а саме важкої тривалої завії. Оксана поспіхом складала валізу. Білизна, джинси, светри… У шафі було декілька суконь. Але вони так і залишаться на вішаках, бо в Італії вони будуть не потрібні. Їх просто не буде куди носити. Оксана їде працювати – доглядати стару сеньйору Реджину. Які там сукні? Їх просто не буде коли одягати. Щоб бігати біля немічної сеньйори, потрібні зручні спортивки і майка. Колись ще буде нагода вигуляти ті сукні.
Оксані пощастило: вона летить до Італії літаком, а не трясеться декілька діб автобусом. Син сеньйори сам шукав доглядальницю для мами, і Оксана підходила для таких обов’язків найкраще. Молода, жвава, добре готує. Декілька перемовин в онлайні – і ось українська молодиця збирається в теплі краї.
Василь мовчки спостерігав за метушнею дружини. П’ятирічна Даринка притулила голівку до тата. У руках була стиснута лялечка у білій сукні – мама з татом подарували. До горла підступило щось солоне й давке, але плакати Даринка не сміла, бо тато теж мовчав. Якщо тато нічого не каже, то й вона сидітиме тихо.
Не говорилось і не плакалось. Слова зависли в повітрі, ніяк не могли увімкнутися й розрадити напругу.
– Васю, – порушила тишу Оксана, – ти сам знаєш, що це єдиний вихід, щоб нарешті з’їхати з цього найманого житла.
Так, це була єдина можливість залишити ці набридлі вилиняні шпалери і старий диван, на якому товклися покоління за поколінням студенти, холостяки, що переїхали в місто, й молодята, яким все одно, на чому проводити шалені від почуттів ночі.
Оксана з Василем уже втретє змінили житло, відколи одружилися. Дарина теж народилась в одному з найманих барлогів. Її ліжечко довго стояло під стіною, заліпленою постером якоїсь дівочої групи у відвертому одязі. Попередні зйомники лишили на стіні плями від вина, а для перших вражень дитини від побаченого у цьому світі це було не надто корисно – краще вже стрункі дівчата з тугими тілами.
– Васю, ти просто мене чекай. Я повернусь до вас, я не покину вас. Дарусю, бережи тата.
– Ти там … себе теж бережи…
Літак приземлився опівдні. Як тепло в Мілані в січні. Не те, щоб спека, але по-весняному приємно. Оксану зустрів син сеньйори – Вітторіо, засмаглий і доглянутий. Повна голова темного цупкого волосся, лише декілька сивих волосин над лобом. Привабливе обличчя якось сяяло від здоров’я і догляду. Бліда й виснажена перельотом Оксана виглядала вицвілим капустяним метеликом з пониклими крильцями. Та Вітторіо, радо усміхнувшись, підбадьорив гастарбайтерку.
Сеньйорі Реджині було вісімдесят сім років. Вона мала вигляд ще міцної бабусі. Слава Богу, ходила без підгузків, хоча й з ціпком, але пересувалась доволі вправно. Вона мала добру пам'ять, але поганий зір, тому й постало питання про доглядальницю, бо підсліпкувата пані вже не могла сама гуляти містом.
Сеньйора Реджина померла через п’ять років. Оксана щиро жалкувала за доброю панею, але час узяв своє.
Літак приземлився у Києві осіннього полудня. Сонце ласкаво золотило злітні смуги. У сонячних промінцях обличчя десятирічної Даринки здавалось таким милим і неймовірно красивим.
– Яка ж ти доросла, доню!
– Я дуже скучила за тобою, мамо ... – і золоте неслухняне пасмо лоскотнуло Оксанину щоку.
– Чого ти жлобишся, Васю? Візьмемо чотирикімнатну квартиру. У всіх буде по кімнаті й ще одна зала для гостей. А потім Даруся заміж вийде, буде молодятам більше місця.
– У нас грошей на таку велику не вистачить. На ремонт ще ж треба.
– Нормально все! Я у кумів позичила, на усе вистачає.
– А віддавати їм чим будемо?
– Спокійно! Я ще зароблю! Я вже оформила документи – буду працювати в італійському ресторані помічником кухаря.
Вдруге Оксана відлітала до Мілана сама, Василь не проводжав її, а Даринку відіслав до бабусі.
Василь хвилювався перед відеозв’язком з Оксаною. Десять років не бачились. Іноді Оксана телефонувала, цікавилась, як донька, але до себе в Італію ніколи не кликала. Кар’єра від помічника кухаря до адміністратора ресторану потребувала багато часу і сил.
Василь потер долонею чоло, йому здалось, що лоб змокрів. Звук вхідного виклику змусив його ще й здригнутись.
Недовгі привітання зніяковілих людей зовсім не нагадували про те, що вони й досі одружені.
– Дарина виходить заміж. Весілля у липні. Прилітай.
Літак приземлився у Києві опівночі. Липнева спека нагадувала Італію. Василь заздалегідь приїхав в аеропорт, ще звечора. І хоч автобуси до аеропорту їздять цілодобово, не хотів, щоб ніч застала в дорозі. Оксана пройшла паспортний контроль і вийшла в зал очікування з валізою. Вона здавалась якоюсь засмаглою і привабливою, була яскравою і впевненою проти Василя. Коротке привітання – віддалилися за п'ятнадцять років. В автобусі їхали мовчки. Обоє розглядали краєвиди світанку – Василь через нервування, Оксана через спогади.
Дарина стояла на порозі. Сухо привіталась, не усміхнулась, не обійняла матір. Наречена, яка мала б бути радісною і щасливою, стояла похмура і задумана.
А ввечері нависла хмарою жіноча розмова нарешті прорвала.
– Доню, не дивись на мене як на ворога. Я ж для вас з татом заробляла!
– Для нас?! Ми хотіли жити з тобою! Ти заробляла для себе! Чому ти не залишилась тоді, коли квартиру купила, ще десять років тому. Для кого ти її купила? Для нас?
Чотирикімнатна відремонтована квартира стояла замкнена. Ніхто у ній не мешкав. Василь з Дариною давно жили у хаті його покійних батьків. Оксана просила здати квартиру в найм, але Василь не хотів цим займатись. Важко було навіть думати про ту злощасну квартиру. Телефоном з Оксаною домовились, що вона платитиме за житло. Інших грошей Василь від неї не хотів.
Коли Дарині виповнилось вісімнадцять, Оксана натякнула Василеві, що донька теж могла б почати працювати помічником кухаря чи офіціанткою. Та Василь обірвав розмову. Даруся саме вступила до економічного. Перший курс завжди важкий, тому тато наполягав, щоб дівчина не витрачала часу на пусті мрії.
На другому курсі зустрівся Олег – тепер чекають дня одруження. І бакалаврський диплом скоро, і сімейне щастя.
Після невдалих спроб завести розмову Оксана спробувала обійняти доньку, коли вони зустрілись зранку на кухні.
– Ти тинялась Італією п'ятнадцять років, а тепер хочеш показати, що ти моя мати?
Оксана зніяковіла:
– А що, у тебе вже є інша мама? Тато завів когось?
– Це ти завела! Собаку й коханця! А ми нікого не заводили! Ми просто жили вдвох й підтримували один одного як могли!
– Звідки ти знаєш … про коханця?
– Двадцять перше століття надворі! Твій Вітторіо – активний користувач соцмереж.
Дарина потайки від батька знайшла сторінку Вітторіо. На фото він був з мамою на пляжі. Він обіймав її, рука лежала на маминій сідниці. А внизу був напис: «La mia dolce Oksana» («Моя солодка Оксана»). Тоді від «солодкої» Дарину знудило. Нервовий спазм три дні тримав травну систему дитини в напрузі, аж поки вона не показала ненависне фото батькові.
– Ми перед самим відльотом порвали з Вітторіо. Не склалось. Він сказав, що від мене надто пахне кухнею…
На весіллі Оксана спостерігала, як тулилась Даруся до Олега, як Василь тер невимушені сльози, як запально танцювали куми в парі. Щоб не розревтися, пішла на кухню поглянути, чи впораються ресторанні куховарки…
За столом Олег нахилився до Даринки й прошепотів:
– Кохана, нам подарували достатньо грошей, щоб поїхати у весільну подорож. Твоя мама принесла найтовщий конверт. Там багато! Поїдемо на Середземне море до Італії, подивимось архітектуру, поїмо піцу…
– Ні! – несподівано викрикнула Дарина. – Я ненавиджу італійську кухню!
Мені також сподобався Ваш твір, дорога Таню!
Життєва історія, котра заставляє людей їхати на заробітки в інші держави, розбиваючи сім'ї та залишити сиротами дітей! Творчого Вам натхнення та море успіхів!
Дуже сподобався твір, стислість і конкретність зосереджує читача на основному: сім"я повинна жити разом. Жаль, що злидні розривають родини, шматують почуття! Новела цінна своєю правдивістю!
Дякую, Катерино. Так, твір хоч простий, зате конкретний. Батько - герой, мати - *** Висновок - страждають діти! (Я скептик, сама до себе чіпляюсь більше, ніж до інших). А ситуація справді життєва і болюча для багатьох сімей.
перша новела більше сподобалась. ні, не емоційною щирістю, а простотою подачі. тут легко зайшов початок, а потім щось якось усе зіжмакалось - як ніби з книги хтось повидирав сторінки, а лишилось те, що лишилось. прости - може, надто суб‘єктивно
Ні, все правильно. Я теж це бачу, що "якесь не те". Перша мені теж сподобалась більше. Ця новела, як ти кажеш, - проста, як "добрий день". Вона якась передбачувана. Мабуть, тому, що вона не пережита емоційно, а так "обсмоктана" в колі друзів - і все.
От і погоріла моя теорія про те, що авторові не обов'язково переживати те, про що він пише.
(Я скептик, сама до себе чіпляюсь більше, ніж до інших). 
