очиська знітила зелені -
передчувала цю біду.
ти небезпечніший за мене,
і нащо я до тебе йду?
мені жилося і сміялось,
два роки не було листів
(ледь врятував психоаналіз,
вино й ромашковий настій).
скалічила поштову скриньку,
спалила всі твої сліди.
лишилась лиш суха скоринка,
яку не варто берегти,
здавалось би... та осінь знову
все переплутала немов:
зненацька відбирає мову -
принаймні, хоч одну із мов,
зринає інша мимоволі -
іспанська, пристрасна, жарка...
ти дивишся на мене долі,
немов я здобич надлегка,
немовби я в короткій сукні
сиджу на крайчику стола.
ти зверхньо темні брови сунеш:
'інакше ти б і не прийшла".
а я прийшла - осіння помста,
твій жах із білих колисков.
я думала - прийду і просто
у вічі сипону піском,
візьму реванш і вщерть натішусь:
впадеш на землю, зойкнеш "ріж!"
ти небезпечніший, сильніший.
ти відбираєш в мене ніж.