Душа ота колись була невинною,
Пречистою, мов янгол, і дитинною,
А навсібіч так дивувалась - зорила:
Як той кришталь, була душа прозорою.
Дощі тоді небесно-срібні падали
І золотіла осінь листопадами,
А зими-завірюхи, білі лебеді,
Нашіптували лагідні елегії.
Була колись душа та необачною,
В брудній калюжі - сонця бризки бачила,
В травинці кожній - світ зелено-зоряний,
Сльозою болю вмилася прозорою.
-Бо все минуще, - мовив голос мудрості,
І зрілість стала на порозі юності:
Всі кольори темніли і мінялися,
І вже чомусь так легко не сміялося.
Ще пробує душа майнути крилами,
Полинуть під рожевими вітрилами,
Та до землі все більше прихиляється:
Тягар гріхів так легко не минається.
Жорстокості у світі є неміряно,
Дитячий світ розтоптано, розвіяно
Дорослими - без розуму, без милості -
У чорній наготі несправедливості.
Благословен життя світанок росяний,
Що взолотиться зрілості покосами,
І чистота дитинства необачного,
Коли в калюжці - сонця бризки бачимо.
Дякую щиро, п.Катерино! 
:th: 
