Наділена красою Афродіти,
Цариця – роза, лагідна, ламка…
Про Вас складали давньогрецькі міти,
Зірниця пломениста та пахка.
Ясний Ваш цвіт затьмарив інші квіти,
Тож до стебельця тягнеться рука,
Чимало хто бажав Вас притаїти,
Сакрального торкнутись пелюстка.
Тримаю міцно, та терпка колючість
До крові ранить ніжні почуття,
І в серці смуток сіє неминучість.
Зірвавши раз, нема вже вороття,
Любов не пробачає нерішучість,
І кожен день новий, мов каяття.
***
І кожен день новий, мов каяття.
Пробачте, що були колись моєю.
Ви – Роза, Вам потрібне співчуття,
А я вбачав у вас ту орхідею.
Та буде в квітці сяяти життя,
Допоки садівник живе ще нею,
І не покине садівник буття,
Допоки красить квітка ще алею.
Ваш погляд таємничий, мов ріка:
Пронизують краплини стоголосі
І наскрізь линуть до душі ставка.
Насамкінець, я прошу Вас, в хаосі
Ви пожалійте тих, хто пелюстка
Сакрального ще не торкався досі.
