Люблю і я склепіння зір,
Люблю розліг земний,
І рівний луг, і згини гір,
І передзвін лісний.
Люблю життя, людські думки
І кшталти їхніх душ,
Люблю з надій плести вінки, –
Я не поет. – Чому ж?
Неспинна праця вдень кипить –
Я свій уділ терплю,
Аж кість об кість в плечі рипить...
У серці дзвін ловлю...
Почуєш крик, за ним новий,
За тими ще ідуть,
Зіллються в довгий-довгий стрій
І цілий день гудуть.
Загасне день, іду з полів,
Лягаю спать – і в ніч
Течуть рядки дзвенячих слів,
І сон відходить пріч.
Тоді пишу. А до очей
Несеться візій рій,
Хтось поглядає з-за плечей,
Здається, рідний, свій.
Обійме шию пара рук
І кіс дівочих шовк,
Зміцніє в серці рівний стук,
А дзвін душі не змовк...
Погляну – пусто скрізь, нема...
А час ковзнув, як вуж.
І за вікном рідіє тьма...
Я не поет... – Чому ж?
Бо мій уділ глитає час,
І воля – лиш як дар.
Таких поетів доста в нас,
Де сам народ – пісняр,
Своїх тут жменьку написав
Журних співанок-дум;
Моїй душі їх сам співав
За рідним краєм сум.
А ще скажу, чого б хотів, –
З дівочих вуст почуть
Хоча б один мій бідний спів,
Хоча б коли-небудь!
Алесь Гарун
Людзям
Люблю і я скляпеньне зор,
Люблю зямлі абшар,
I роўны луг, і ўзгібы гор,
I шум лясны, і гвар.
Люблю жыцьцё, а ў ім людзей
I кшталты іхніх душ,
Люблю вянкі плясьці з надзей, —
А не паэт. — Чаму ж?
Часамі праца ўдзень кіпіць, —
Цярплю і я прыгон, —
Аж косьць аб косьць ў плячу рыпіць…
Пачуеш ў сэрцы звон…
Ухопіш зык, за ім другі,
За тымі больш ідуць,
Зьліюцца ў шых даўгі-даўгі
І цэлы дзень гудуць.
Загасьне дзень, іду дамоў,
Кладуся спаць, — і ў ноч
Цякуць радкі зьвінючых слоў,
І сон адходзіць проч.
Тагды пішу. Перад вачмі
Нясецца зданьняў рой,
І хтось стаіць па-за плячмі,
Здаецца, блізкі, свой.
Абыйме шыю пара рук
І кос дзявочых шоўк,
Ўзмацніцца ў сэрцы мерны стук,
А звон ў душы ня змоўк…
Зірну: пакой пусты, няма…
А час сьлізнуў, як вуж.
І за вакном радзее цьма…
А не паэт… — Чаму ж?
Бо мой прыгон глытае час,
Мне воля — рэдкі дар.
Такіх паэтаў шмат у нас,
Дзе сам народ — пясьняр.
Сваіх тут жменьку я сьпісаў
Маркотных песьняў-дум;
Маёй душы іх сам сьпяваў
Па краю родным сум.
Скажу яшчэ, чаго б хацеў:
Зь дзявочых вуст пачуць
Хаця б адзін мой бедны сьпеў,
Хаця б калі-нібудзь!
ID:
847107
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 04.09.2019 17:22:45
© дата внесення змiн: 04.09.2019 17:22:45
автор: Валерій Яковчук
Вкажіть причину вашої скарги
|
