Ще в парку не горіли ліхтарі
І літній день над містом не погас,
Коли із крон ялинових вгорі
Злетіли совенята в перший раз.
Безшумно крильця з гілки донесли
На землю двох сіреньких пташенят.
І злякані пухнастики були,
Що вгору не піднімуться назад.
Не видно було матері навкруг -
Добути корм належало сові.
Лиш дівчинка ішла і її друг,
Побачили малечу на траві.
Малі були, без сумніву, із тих,
Хто совами ширятимуть колись.
А зараз голос дівчинки притих -
Чекала, чи піднімуться увись...
А двійко круглооких пташенят
Прибігли під ялинові стволи,
Підскочили з кумедністю малят,
Злетіли - і на гілочці були!
І з гордістю сприймали звисока,
Як приз людський за подвиги свої,
Підтримуючий погляд юнака
І окрик тріумфуючий її.
Ніхто крім них не бачив совенят -
У парку не гуляло більше пар.
Лише пройшов алеєю наряд
І поряд загорівся ще ліхтар.
