«1. Це таємні слова, які Ісус, живий, сказав і які Дідім Юда Хома записав.
І він сказав: «Той, хто знайде тлумачення цих слів, не скуштує смерті»».
Дідім Юда Хома – Фома́, Хома́ або Тома́ (грец. Θωμάς, лат. Thomas) — один з дванадцяти апостолів Ісуса Христа, більше відомий як «невіруючий Хома» – чоловік на ймення Юда, з прізвищем Хома, і з прізвиськом Дідім, що грецькою означає Близнюк. Таким ім'ям він названий і в Євангелії від Івана (Ів. 11:16) — «…Хома, на прізвисько Близнюк…». Кому він був близнюком – достеменно не відомо, дехто вважає, що навіть Ісусу, але очевидно, що це саме він, а не Ісус, сказав: «Той, хто знайде тлумачення цих слів, не скуштує смерті». Ці слова не самого Ісуса, бо з подальшого буде видно, що всі слова, які, за твердженням Хоми, сказав Ісус, в його Євангелії розпочинаються «Ісус мовив...»
Отже, цим першим реченням Юда Хома зробив ніби вступ до свого Євангелія: хто знайде правильне значення цих слів, той «не скуштує смерті», отже – не помре.
Що означає «не помре»? Звичайно, це не означає, що він буде жити вічно, і це навіть не означає, що його ім’я буде жити вічно в пам’яті живих людей і передаватися з покоління в покоління. Ні – це означає, що коли до нього прийде те, що люди називають смертю і вкладають в це слово всім відоме значення, то він її сприйме не як смерть, а як щось зовсім інше, можливо, і більш за все – як перехід з одного життя в життя інше, зовсім не таке як тут, у цьому світі. Тобто, смерті, як такої, не буде для того, хто знайде для себе правильне тлумачення всіх слів Ісуса, які записані Хомою в його Євангелії. Хто знайде правильне тлумачення цих слів Ісуса, той не скуштує смерті, він просто не знатиме її смаку, як не знає справжнього смаку борщу той, хто жодного разу його не куштував, або як не знає справжнього смаку подружньої зради той, хто жодного разу про неї не дізнавався.
Хтось може сказати: «А яка різниця – все одно та людина помре як і всі інші!» Так, на перший погляд, з фізичної точки зору, різниці ніби ніякої і немає. Але хіба людина живе одним тільки фізичним життям, одним фізичним тілом? Хіба коли людина помирає – помирає одне тільки її тіло: руки, ноги, голова, тулуб? Звичайно що ні – разом з тілом помирає вся її психіка, помирає увесь її світ. А що коли хтось запропонує вам щось таке, що залишиться після смерті тіла? Нехай не в такому стані як було, як ви звикли, – але залишиться? Це подібно до того, коли людина спить і їй сниться, що вона літає, ніби птах – вільним польотом. Тільки прокинувшись, людина зрозуміє всю абсурдність сну – ніколи в житті не буде вона літати птахом – але відчуття вільного польоту залишиться з нею назавжди, і воно буде точно таке ж, як було уві сні.
«2. Ісус мовив: «Хто шукає, нехай не перестає шукати, аж поки не знайде; а як знайде, то він буде приголомшений; і якщо його приголомшить, він буде здивований і царюватиме над усім»».
Що мається на увазі «шукати»? Що саме потрібно шукати? Ну зрозуміло що – саме найголовніше і найцікавіше, що тільки може бути – зміст життя, його смисл, сенс, сутність; його природу, підоснову, нутро, квінтесенцію; з чого воно складається, як воно працює, як діє; які його найпотаємніші закони і правила.
Можливо, не всім це цікаво (Ісус так і каже: «Хто шукає…»), але кому цікаво – він обов’язково шукатиме це, для нього цей пошук буде як повітря, яким дихають, як вода для риби, без якої вона жити не зможе за будь-яких обставин. Але знайти все відразу не вийде – це було б занадто просто і тоді воно неминуче втратило б свою ціну – тому варто звертати увагу на найменші знахідки і вже не забувати їх, пам’ятати їх, мати їх завжди на увазі, і тоді, коли ці знахідки будуть у вас жити, будуть з’являтися знахідки нові, ще і ще, кожного разу все більші і більші, і одного разу прийде розуміння, що до повної картини розуміння життя не вистачає всього кілька пазлів, нехай, можливо, великих і значущих, – але шукач буде приголомшений вже знайденим, він буде приголомшений тією картиною, яка вимальовується.
І коли він буде приголомшений – він буде безмежно здивований: чому його ніхто досі цьому не навчав? Невже ніхто досі не знайшов цього так, як знайшов він? Чому взагалі ніхто не говорить про це вголос? Чому люди уявляють життя, говорять про життя, мають на увазі життя, живуть саме життя зовсім не таким, яким воно є насправді? Про це потрібно говорити дитині з самого народження, потім розповідати в дитячому садочку, потім навчати в школі і викладати в університетах, а потім, відповідно до цього, будувати все інше. Про це потрібно кричати! Але по це – практично – жодного слова! Який жах! Господи – який жах!! Сліпі! Глухі! Німі!
І коли шукач все це скуштує, пізнає смак всього цього, – «він царюватиме над усім». Але він не буде царем в тому розумінні, як звикли вважати люди – віддавати всім накази і всіма командувати. Зовсім ні! Він буде звичайною на вигляд людиною, але ввесь світ навколо нього сам буде ставитись до нього, як до царя: якщо він забуде вдома парасольку – дощу не буде, поки він буде надворі; маршрутка під’їжджатиме до зупинки саме тоді, коли він до неї тільки-но підійде; на роботі складна ситуація виникне саме тоді, коли він буде готовий з нею справитися, а вдома щось зламається саме тоді, коли у нього буде час те ремонтувати; якщо треба буде щось придумати для того, щоб знайти вихід з якоїсь ситуації – воно придумуватиметься ніби саме і ситуація вдало вирішуватиметься, і потім не полишатиме думка, що це не він придумав правильний вихід, а вихід знайшовся ніби сам, ніби з неба, ніби з повітря. Життя навколо нього буде подібне до царського – хтось чи щось буде все робити біля нього так, як біля царя – щоб йому було якнайменше незручностей.
А якщо людина забуватиме про свої знахідки і повертатиметься до «людського», загальноприйнятого «людського», – все зникатиме наступної ж миті, і тоді розумна людина все розумітиме і повертатиметься до тих знахідок знову і знову. А нерозумна – ... ну та багато хто про це самі знають...
«3. Ісус мовив: «Якщо ті, хто вас ведуть, кажуть вам: «Дивіться, царство на небі!» – тоді птахи небесні випередять вас. Якщо вони кажуть вам, що воно – у морі, тоді риби випередять вас. Але царство всередині вас і ззовні вас. Коли ви пізнаєте себе, тоді ви будете упізнані і ви дізнаєтеся, що ви – діти Отця живого. Якщо ж ви не пізнаєте себе, тоді ви бідні, і ви – у злиднях»».
На світі переважна більшість людей впевнені у своїх поглядах, у своїх відчуттях, у своїх сприйняттях, у своїх переконаннях, у своїй правоті. От тільки чи впевнені вони, що це їх власні погляди, що це їх власні відчуття, їх власні сприйняття, їх власні переконання і їх власна правота? Як часто вони думають про це? Чи, можливо, це все чиєсь – тих, що їх ведуть? Хтось знає про це чи хоча б здогадується, а хтось не знає і думати про це не хоче, але це дуже природно, дуже по-людськи – не думати про це – так легше жити.
А насправді у кожної людини її власні погляди, її власні відчуття, її власні сприйняття, її власні переконання, її власна правота – це завжди знак питання перед очима, завжди величезний, на весь екран світосприйняття, знак запитання, який ніколи не зникає; він височіє над людиною протягом всього її життя. Значно легше сприймати світ за загальною схемою, коли вже хтось побудував це сприймання, коли світ починається не в тобі. Хай десь далеко, хай десь не дуже далеко, хай навіть десь поряд – але ж не в твоїй середині! «Дивіться, царство на небі!» Ну звичайно! Звичайно, так набагацько легше, коли життя, саме існування Царства Небесного залежить не від тебе, а від когось іншого, – хай краще воно буде на небі, або десь у морі, або десь ще деінде, і хай воно залежить не від мене.
Але ні. Царство завжди там, де його хочуть. І тільки там. Птахи теж хочуть Царства – і воно в них і біля них – воно на небі. Але то їхнє Царство – Царство пташине. Риби теж хочуть Царства – і воно в них і біля них – воно у морі. Але то Царство риб’яче. Якщо ж люди хочуть Царства собі – вони повинні шукати його в собі і біля себе. І тоді вони зможуть знайти його – Царство для людей. Воно живе не десь – воно живе всередині кожної людини, і якщо людина розпізнає його, прийме його, віддасться йому – воно виходить з неї зовні і починає бути поряд із людиною.
І тоді стається диво – людина багатшає на ціле Царство! Це не просто слова, бо просто словами цього не змалювати, – тоді людина через свої власні відчуття, через свої власні сприйняття, через свої власні переконання починає розуміти, що це не вона автор цього Царства, це не вона його придумала, але що без неї його бути не може. Вона починає розуміти, що вона ніби дитина – вона не автор себе, це її батьки стали їй авторами, але без неї не сталося б і батьківства над нею. Людина розпізнає і починає розуміти свого Батька, і починає відчувати себе Його дитиною – сином, донькою...
Справді, дуже важко передати словами всю повноту, всю велич цього відчуття, цього розуміння, але хто пізнав його – тому вже ніяких на світі слів не потрібно, ніяких на світі пояснень.
А от хто не пізнав – той так і залишиться бідним, не розуміючи цього, не знаючи, що насправді він у злиднях злиденних. Він продовжуватиме шукати собі якісь чужі слова, якісь чужі пояснення, якісь картинки, намальовані кимось, якісь будівлі, збудовані кимось, продовжуватиме шукати собі когось, хто його поведе і хто дорогою буде йому щось розповідати, так і не розуміючи різниці між тими, кого ведуть, і тими, хто йде до Нього сам.
«4. Ісус мовив: «Стара людина без вагань запитає малу дитину семи днів про місце життя, і вона житиме. Бо багато хто з перших будуть останніми, і вони стануть одним»».
Хто пам’ятає себе, коли вам було сім днів від народження? А сім місяців? Я пам’ятаю себе, коли навчався повзати, а потім ходити. Спочатку повзання було невпевненим, для цього приходилося докладати чималих зусиль, особливо заплутувалися між собою долоні і коліна, підгиналися лікті, від чого втрачалася рівновага. Потім заплутування зникло і перегодя воно зовсім забулося, і головним стало те, до чого потрібно було доповзти – іграшка, бабусине ліжко. Потім, коли навчився стояти, тримаючись за те ліжко, прийшли перші кроки. Ці перші кроки були неможливі без рук, які за щось трималися. А потім – о-о, я це дуже добре пам’ятаю – перші кроки, коли руки були вільні! Тоді це було найбільше у світі блаженство! Ідеш – а руки вільні! Ти можеш ними до чогось доторкнутися, або навіть щось узяти! Але ще ніяких понять про світ, ніяких поглядів на світ навколо, ніяких переконань, взагалі ніякого світу у звичному нашому розумінні тоді ще не існувало. Було тільки те, що ось тут – поряд, і ще відчуття блаженства.
У старої людини обов’язково є світ навколо, є переконання про світ, є погляди на світ. І варто сказати – занадто багато переконань у старої людини, занадто багато поглядів. Стара людина вже й забула, вона вже й не пам’ятає світ без власних поглядів, без власних переконань – у неї протягом життя виросла вже така призма, крізь яку вона все споглядає, що одного разу ця призма таки має луснути. Але не у всіх це стається. Тільки дуже-дуже старі люди, яким сама природа дала можливість дожити до такого стану, природно повертаються до дитячого сприйняття світу. І, можливо, природа це робить для того, щоб ці люди могли розповісти, а хто поряд з ними, щоб самі побачили, що мала дитина і стара-стара людина – це одне й те саме.
І тільки «дорослі», ті, що посередині між ними, чомусь зовсім не такі. І мова тут не про науковий прогрес чи досягнення в якійсь частині народного господарства – мова про все те саме – мова про погляди на світ, мова про переконання, мова про відчуття. Чому всі малі діти щасливі від світу, і всі старі-старі люди щасливі від світу – і тільки одні «дорослі» цим світом незадоволені? Чому «дорослі» не можуть зберегти своє дитяче ставлення до світу, яке все одно повернеться в глибокій старості – вони ж хочуть жити довго-довго, і ЗНАЮТЬ, що в глибокій старості це дитяче ставлення до світу повернеться! Я точно не знаю, чому так поводяться дорослі, але здогадуюсь, – бо дурні, бо дивляться одне на одного, а не всередину себе, де живе Царство Небесне.
От і сказав Ісус, що якщо стара людина оберне свій погляд до дитини, якій сім днів від народження, якщо вона згадає те, якою була через сім днів після народження – то й буде вона жити, ніби новонароджена, і стануть вони одним. І тоді багато перших у цьому стануть останніми. Останніми у фізичній смерті.
«5. Ісус мовив: «Пізнай те, що перед тобою, – і те, що приховане від тебе, відкриється тобі. Бо немає нічого таємного, що не відкриється»».
Така проста істина, взагалі-то, не потребує тлумачення. Але якщо вже взялися… Ключове слово тут – «пізнай». Якщо людина, наприклад, не знає, букв і звуків, які вони позначають, то вона не зможе прочитати, наприклад, заповіт, який склала на неї її багата бабуся-родичка із, скажімо, Канади. Приїдуть до цієї людини «розумні» і «начитані» люди, і коли вони побачать, що спадкоємець не може читати, то все вже тоді буде залежати не від змісту заповіту, і не від спадкоємця, а від того, як прочитає заповіт хтось інший. Або ще одне порівняння, трохи з іншим вектором, але все з тими ж буквами і звуками – цікава книга, пригодницький роман. Які ще небачені картини відкриваються перед зором читача, коли він його читає! І потрібно для цього зовсім небагато – пізнати букви, і навчитись їх читати.
Точно так само з пізнанням світу – воно починається з якоїсь мізерії, але якщо ти її не будеш забувати і будеш уважним до неї, то вона надаватиме тобі можливість бачити все більше і більше. І тоді, з досвідом, з практикою, почнуть відкриватися такі таємниці, такі справжні секрети, що ти будеш в змозі «прочитати» будь-який життєвий текст, більше того – будь-яке життєве письмо. Про таке більшість людей тільки мріють, а дурні з такого сміються.
І справді – не буває такого, що тоді не відкриється. Питання потім буде полягати не в тому, вмієш ти бачити чи не вмієш, а зовсім в іншому – чи захочеш ти тоді заглядати у кожні двері, що будуть тобі відчинені завжди.
«6. Учні його запитали і сказали йому: «Чи хочеш ти, щоб ми постилися? А як нам молитися і давати милостиню? І від якої їжі нам слід утримуватися?»
Ісус мовив: «Не брешіть, і не робіть того, що ненавидите робити. Бо все відкрите перед лицем неба. Бо немає нічого таємного, що не стане явним, і немає нічого прихованого, що залишилося б невикритим»».
Не брешіть… Брехня – це не тоді, коли ви сказали неправду, наперед знаючи, що це неправда, бо так часто буває, коли ми хочемо заспокоїти якусь людину, щоб вона в такому своєму стані про щось не дізнавалася, або, наприклад, коли не хочемо повідомляти хворому про його справжню хворобу. І ще брехня не тоді, коли ви сказали неправду, чесно думаючи, що то правда, але потім виявилося, що то насправді неправда, отже, скаже хтось, що то ви збрехали. Ні, то не брехня. Брехня – це коли ви щось комусь говорите, а у вашій середині вже зароджується думка: «Я брешу», і ви чуєте ту думку, ви її відчуваєте своїм нутром. Або коли вже сказали, незалежно від того, чи це було тільки що, чи тиждень тому, а у вашій душі думка «я збрехав» звідкись з’явилася і звила собі таке невеличке гніздечко, і сидить там визирає на вас. Ось що таке брехня.
І виявляється, що для Господа значно важливіше є те, що ви НАСПРАВДІ думаєте, те, що ви НАСПРАВДІ відчуваєте, навіть якщо ви в чомусь помиляєтеся, ніж те, що ПОТРІБНО думати і відчувати – бо так вирішили якісь люди. І не може бути двох однакових людей з їхніми думками, як не буває двох людей з однаковими відбитками на пальцях. Всього на два однакових бажання чи, наприклад, оцінки якихось двох однакових тверджень, знайдеться четверо людей, які зовсім по-різному будуть до них ставитися: перша людина – «хочу-хочу» («правильно-правильно»), друга людина – «хочу-не хочу» («правильно-не правильно»), третя людина – «не хочу-хочу» («не правильно-правильно»), четверта людина – «не хочу-не хочу» («не правильно-не правильно»). На три однакових бажання, чи оцінки трьох однакових тверджень, знайдеться вже восьмеро різних людей:
1 людина – «хочу-хочу-хочу»;
2 людина – «хочу-хочу-не хочу»;
3 людина – «хочу-не хочу-хочу»;
4 людина – «хочу-не хочу-не хочу»;
5 людина – «не хочу-хочу-хочу»;
6 людина – «не хочу-хочу-не хочу»;
7 людина – «не хочу-не хочу-хочу»;
8 людина – «не хочу-не хочу-не хочу».
А ще є люди, які просто не думають, чи просто не знають про те чи інше бажання. В першому випадку їх додасться троє: «думає-не думає», «не думає-думає», «не думає-не думає»; у другому випадку їх вже додасться семеро: «думає-думає-не думає», «думає-не думає-думає», «думає-не думає-не думає», «не думає-думає-думає», «не думає-не думає-думає», «не думає-думає-не думає», «не думає-не думає-не думає». Тобто, для оцінки всього трьох якихось однакових тверджень може існувати п’ятнадцятеро різних людей!
То скільки ж людей з різними думками – і їх відсутністю щодо того чи іншого – знайдеться на ту кількість бажань, переконань, поглядів, понять, розумінь, уявлень, ідей, що існують в сьогоднішньому світі? Нескінченна кількість! І справді – Бог створює людей кожного неповторним, кожного зі своїми думками, кожного зі своїми відбитками. Напевно, це Йому для чогось потрібно, інакше все було б якось не так, по-іншому. А якщо це Йому для чогось потрібно, то чи не найбільшою невдячністю до Нього буде – не слухати свого (чи Його?) голосу, що сидить у кожного всередині?
Хтось може сказати, що якщо кожен буде думати, а відтак і робити те, що йому заманеться, то настане бардак. Так, настане, якщо забутися про перше, що сказано Ісусом у цій заповіді: «Не брешіть»! Якщо кожна людина не буде брехати, насамперед сама собі, а замість того робитиме тільки те, до чого спонукає її власна її середина, те, про що кличе її середина, те, для чого створив її Бог, – то ніякого бардака не настане. Настане різноманітність, впорядкована різноманітність. Божа різноманітність.
Тож, якщо ваша середина закликає вас поститися – постіться, а якщо не закликає – не постіться; якщо ваша середина закликає вас молитися – моліться, а якщо не закликає – не моліться; якщо ваша середина закликає вас давати милостиню – давайте її, а якщо не закликає – не давайте. Якщо ваша середина закликає вас утримуватися від якоїсь їжі – утримуйтеся, а якщо не закликає – не утримуйтеся. Тільки не брешіть ніколи і ні в чому – ні своїй середині, ні Богу, ні тим, хто поряд з вами.
А про приховане, що не залишиться невикритим, і про відсутність таємного, що не стане явним, можуть сперечатися лише ті, хто ще не пізнав Божої азбуки. Хто її пізнав – бачать усе Його очима, відчувають усе Його серцем, і немає перед такими людьми, як і перед Ним, нічого таємного і прихованого.
«7. Ісус мовив: «Благословенний той лев, якого з’їсть людина, і лев стане людиною. І проклята та людина, котру з’їсть лев, і лев стане людиною»».
На перший погляд дуже дивне твердження, і дуже суперечливе. По-перше – і там, і там лев стає людиною. А по-друге – хіба людину, яка потрапить у пащу лева, можна називати проклятою? Проте, якщо відкинути буквальні поняття лева і людини, а подумати глибше, про те, що вони собою можуть уособлювати, то все стає на свої місця. Якщо уявити лева як щось з боку зла, а людину як щось з боку добра, – тоді все стає зрозумілим: «Благословенне те зло, котре буде поглинуте добром, і зло стане як добро. І прокляте те добро, котре буде поглинуте злом, і зло стане як добро». В першому випадку зло стає справжнім добром, а в другому випадку зло тільки набуває вигляду добра.
Іншими, більш приземленими словами, пов’язаними з попередніми заповідями: коли неправда для добра – вона стає добром, і в такому разі неправда благословенна; коли правда для зла – вона стає злом, і в такому разі правда проклята.
Вдаватися до прикладів чи ілюстрацій у випадку із цим твердженням – справа зайва: кожна людина і так має у своєму життєвому досвіді чимало випадків, коли хочеш комусь добра – а отримуєш невдячність, або коли хочеш комусь у чомусь нашкодити – а виходить так, що ти йому тільки цим допоміг. Все залежить від того, хто кого з’їв – людина лева, чи лев людину.
«8. І він мовив: «Людина подібна до мудрого риболова, який закинув сіть у море. Він витягнув її з моря, повну різних риб; серед малих риб мудрий риболов знайшов велику гарну рибу. Він викинув усіх малих риб назад у море, і без вагань вибрав велику рибу. Хто має вуха слухати, нехай слухає!»»
Сіть – це наше світосприйняття, яке закинуте у море світу. І кожного разу ми бачимо в нашій сіті впіймане нами: щось велике, і щось мале. Малого завжди значно більше – так і повинно бути: воно як фон, як тло, як поле з добривами, на якому виростає щось більше. А серед малого є щось велике. І авжеж, кожна людина віддає перевагу великому, а не малому. Що це таке – велике – кожен має визначати для себе сам, але не забувати при тому: «не бреши», «не роби того, що ненавидиш», не забувати, що «все таємне стане явним», а «все приховане відкриється», і завжди пам’ятати, де починається людське Царство Небесне.
Малу рибу – щось незначне, ситуативне, афективне – слід відпускати назад у світ: можливо, воно там за якийсь час виросте і наступного разу впіймається значно більшим, таким, що його можна буде й приготувати на обід. Звичайно, є дуже багато малого, яке ніколи не виростає: його видно по тому, що воно вже багато разів ловилося малим і малим. На ньому не варто надто зосереджуватися, просто треба мати на увазі, що для когось воно може бути найбільшою рибиною, яка ловиться в його сіті, і він її забирає собі на харч, так як нічого кращого впіймати не може – чи то сіті діряві, чи то закидати не вміє, чи великої риби подужати не може…
«9. Ісус мовив: «Ось вийшов сіяч, наповнив свою руку і кинув насіння. Деякі впали на дорогу, прилетіли птахи і визбирали їх. Деякі впали на каміння, і не пустили коріння в землю, і не дали колосків до неба. А інші впали у терен, він забив насіння, і хробак з’їв їх. А деякі впали на добру землю, і вродили добрий плід; одні принесли шістдесят мір, інші сто двадцять мір»».
Найбільш розповсюджене тлумачення цієї притчі наступне: ніби сіяч – це проповідник, той, хто проповідує, «сіє»; насіння – це слово Боже; а земля, куди падало насіння – це серце людське. Таке тлумачення дуже зручне для полчищ проповідників, які називають себе «пресвятими отцями», «батюшками», а своїм начальником обрали «Папу Римського» – і пишуть його з великої літери, ніби Отця Небесного – хоча в тій книзі, яку вони проповідують, чорним по білому написано: «Не називайте нікого на землі отцем своїм, бо лише один Отець у вас – на Небі». Звичайно, щодо цього точаться неабиякі суперечки – «пресвяті отці» захищаються несамовито, мовляв, тоді і свого біологічного батька батьком не можна називати. Але зараз не про цю суперечку – про іншу: про тлумачення всієї цієї притчі про сіяча і зерна.
Коли Ісус був живим фізично, то не було ще ніяких проповідників, які би проповідували те саме, що проповідував він. Але ж цю притчу розповів Ісус, а не хтось інший! Коли Ісус був живим фізично і навчав людей слухати Бога, то він навчав людей не з точки зору майбутніх проповідників своїх слів – він навчав зі своєї точки зору, з точки зору Ісуса. І якщо у притчі про сіті у ролі риболова напряму мається на увазі проста людина, то чому б і в притчі про сіяча не мати на увазі просту людину? Невже тільки дипломовані проповідники можуть «сіяти» слово Боже? Невже проста людина, яка не називає себе проповідником, «пресвятим отцем» і т.п. на таке не здатна? І що, якщо «сіяти» не для когось, не комусь, а для самого себе, самому собі?
Отже, сіяч – це проста людина; насіння – це ті дії, слова, думки, що проста людина розсіває навколо себе у світ; а різноманітний ґрунт навколо простої людини – це і є наш світ. Все, що є у нашому світі, призначено для чогось, а для чогось не призначено. Дорога, наприклад, призначена для переміщення людей, на ній ніхто не живе, її постійно топчуть, тому там ніяке Боже насіння, слово Господа, не проросте – в кращому випадку його хтось забере з собою, як це зробили птахи. Каміння призначене, наприклад, для будівництва, воно саме є різновидом землі, але таким різновидом, який не дає врожаю для неба – воно призначене для земного. Терен призначений для життя хробаків. Хіба Ісус проти того, щоб у нашому світі були хробаки? А вони, щоб просто жити, повинні щось їсти, і якщо хтось кине до них своє зерно, то звичайно що вони його просто з’їдять. А от якщо хтось кине своє зерно у добру землю, то отримає для себе гарний врожай, причому, одна земля множить кожну зернину шістдесят разів, а друга – сто двадцять.
Ісус у цій притчі зовсім не лаяв і не ганьбив існування доріг, каміння чи терену, які не приймають насіння, яке призначене дати врожай для неба. Та людина, у якої небо всередині, виразно розуміє, що це притча про своє власне старання і доцільність своїх дій, про бачення світу і про вміння розпізнати його «ґрунт», кожна частина якого має своє призначення. Якби замість сіяча у цій притчі вийшов будівельник, який хоче поставити дім, то найкращою знахідкою для нього стало б каміння і глина, а не родюча земля. Якщо ви хочете погодувати птахів чи хробаків – сипте зерно на дорогу чи, відповідно, у терен. Тож не варто, говорить притча, марно розкидати зерна туди, де їм не місце. І навіть родюча земля – і та різна, і дає зовсім неоднаково, хоча нехтувати шістдесятьма заради ста двадцяти, як вважає Ісус, коли каже, що то «добрий плід», зовсім не варто.
«10. Ісус мовив: «Я кинув вогонь у світ, і дивіться, я стережу його, допоки він не запалає»».
Що таке вогонь, який Ісус кинув у світ, зрозуміло: це свідоцтво про Бога, яке Ісус втілював у притчі, щоб простому люду було зрозуміліше. А далі Ісус говорить: «І дивіться, я стережу його, допоки він не запалає». Що це може означати?
Для тих, хто вважає Ісуса богом, це означає крах, провал: себто Ісус говорить, що коли його вогонь запалає на ввесь світ, то він, Ісус, перестане його стерегти, відійде від свого, божого вогню. Тобто, як це – Ісус перестане стерегти те, про що казав, перестане бути богом? Чи Ісус, у якості бога, більше буде непотрібним?
Правильне розуміння слів: «І дивіться, я стережу його, допоки він не запалає» приходить тоді, коли вважати Ісуса не богом, а простою людиною, або сином Божим, яким він себе називав, і яким себе назвати може кожен, хто дійте до цього так, як описано в пункті третьому цієї Євангелії. Ці його слова ніби повторюють слова Будди, який говорив: «Я лише пліт, за допомогою якого ви перепливете річку. А далі, коли ви досягнете своєї мети – того берега, чи варто вам буде весь час носити на плечах пліт, який більше не буде виконувати свого призначення?»
Це означає, що коли людина пізнає Бога, їй тоді вже не потрібен буде ні Ісус, ні Будда в якості тих, хто передає їм слова Божі, хто навчає, як пізнати Бога, – людина тоді вже сама, напряму спілкуватиметься з Богом, без будь-яких посередників. А коли це станеться з усіма людьми на землі, говорить Ісус, коли вогонь, який він приніс, запалає, то вже йому не потрібно буде стерегти той вогонь, а може й нікому не буде потрібно стерегти його, тому що це потрібно було лише для того, щоб люди самі навчилися його здобувати, здобувати вогонь Бога.
«11. Ісус мовив: «Це небо мине, і те, що над ним, мине. І мертві не живі, і живі не помруть. У дні, коли ви їли мертве, ви робили його живим. Коли ви опинитеся у світлі, що ви робитимете? У цей день – ви були одним – станете двома. Але коли ви станете двома, що ви робитимете?»»
У цьому своєму висловлюванні Ісус під словом «небо» має на увазі не те небо, що пишеться з великої літери і означає Бога, а звичайне небо, яким люди називають шар повітря у себе над головою. І щоб слухачам відразу стало зрозуміло, що мається на увазі саме звичайне небо, Ісус відразу додає: «...і те, що над ним...» Якби це було Небо в значенні Бога, то Ісус би так не казав, тому що він краще від усіх розуміє, що не існує нічого такого, що могло би існувати вище Бога, над Ним.
Отже, Ісус має на увазі, що небо над нами мине, і все що над небом – Місяць, зорі, сузір’я – теж минуть. Інше питання – для когось мине, чи взагалі перестане існувати? Оскільки далі мова йде про живих і мертвих – в нашому розумінні – то розумно буде вважати, що він мав на увазі, що небо і все, що над ним, мине для тих, хто закінчить своє земне життя, хто – як кажуть звичайні земні – помре. Далі Ісус говорить, що «і мертві не живі, і живі не помруть». На перший погляд тут непереборна суперечка: зрозуміло, що мертві не є живими, однак, якщо є мертві, то як це – живі не помруть? Звідки ж тоді беруться мертві?
Справа в тому, що значення слова «живі» у першій і другій частині висловлювання – різні. У першій частині слово «живі» має своє звичайне значення, в якому ми всі звикли його вживати – «живі» нашим звичайним земним життям. «І мертві не живі…» Тобто, мається на увазі – і це всім зрозуміло – що мертві не є живими на землі. У другій частині висловлювання – « …і живі не помруть» – значення слова «живі» змінюється: тут вже маються на увазі не ті живі, що живуть звичайним земним життям, а ті живі, які не пізнають смаку смерті (див.п.1), або, іншими словами, які здобудуть собі можливість жити після смерті земної.
«У дні, коли ви їли мертве, ви робили його живим» – це продовження алегорії про лева і людину (п.7). Зло, зле – це зі світу мертвих, тому що хто живе в злі, хто живе в злому, той не залишиться живим. А ті, хто «перетравлював» зле і робив його добрим, робив зло добром – коли людина з’їдала лева – той залишиться живим і після земної смерті. І далі Ісус двічі запитує: а що ви будете робити, коли опинитеся у світлі, тобто там, де немає зла? Ви – там, де є окремі добро і зло, були одним: добром, – тепер опинилися в світлі, де є тільки добро, але серед всього добра є добро, яке раніше було злом, і так як ви знали зло, ви його «їли», роблячи з нього добро, то стали обома відразу: добром і злом вкупі, – ви стали двома – то що тепер думаєте робити?
Ісус недаремно перепитує це двічі, тому що на перший погляд дуже важко людині, яка про це не думала, зрозуміти суть питання: коли наяву окремі добро і зло, то праведній людині дуже легко вибрати добро і відкинути зло. Але якщо зло «переварилося» і стало добром, і тепер немає зла наяву, немає темного, є тільки добро, є тільки світле, то коли і яке добро використовувати, або яким добром і коли і як користуватися? Іншими словами – як не нашкодити добром? Або – як знову із добра не зробити зло? Або – як у світлі зоставатися світлим?
Це дуже тонка дилема, яку відразу важко зрозуміти, і яку, мабуть, сучасні проповідники не пояснюють своїй пастві, або пояснюють зовсім поверхнево, бо в церковній традиції зазвичай не прийнято припускати, що добро і зло можуть бути одним і тим самим, так само як і не прийнято припускати, що Бог і Диявол – це, як дві сторони однієї монети, одне і те ж. Це останнє твердження взагалі у декого викликає дикий спротив, однак ті дехто не можуть в зв’язку з цим до пуття відповісти на кілька простеньких дитячих запитань: «Якщо їх існує двоє окремих, то хто з них сильніший – Бог чи Диявол? Якщо Бог сильніший – то чому він стільки зла дозволяє робити Дияволу? Якщо вони силою однакові – то чи не означає це, що Диявол, як окрема субстанція, брав участь у створенні світу? А якщо сильніший Диявол, то чи не його ми називаємо Богом?»
«12. Учні сказали Ісусові: «Ми знаємо, що ти покинеш нас. Хто буде більший над нами?»
Ісус сказав їм: «Звідки б ви не прийшли, ідіть до Якова, Праведного, через якого небо і земля постали»».
Хто цікавився життям Якова, якого називали Праведним, той знає, що Яків був сином Йосипа від попереднього шлюбу, того самого Йосипа, з яким заручилася Марія, майбутня мати Ісуса. Найпримітніше в цій історії те, що Яків, брат Ісуса по батькові, аж до самого розп’яття Ісуса не вважав того месією і, на відміну від інших, не був його послідовником, хоча ревно дотримувався юдейського аскетизму, посвяченого Богу, за що і був прозваний «Праведним».
Тобто виходить, що Ісус визначив найстаршим серед усіх не того, хто був його послідовником, його учнем, або хто називав його месією, або хто вважав його Господом, а того, хто всього того не дотримувався, а просто жив благочестивим життям, присвятивши себе Богу. Інакше кажучи, на перше місце Ісус ставить не тих, на кого міг опиратися він, хто допомагав йому прославляти Бога, а тих, на кого на землі мав змогу опиратися Сам Господь, хто ніс славу Господу, а не людині. Ісус вважав, що саме через таких людей і постали небо і земля.
«13. Ісус сказав своїм учням: «Порівняйте мене, скажіть, на кого я схожий».
Симон Петро сказав йому: «Ти схожий на праведного ангела».
Матвій сказав йому: «Ти схожий на мудрого філософа».
Хома сказав йому: «Господарю, мої вуста ніяк не в змозі передати, на кого ти схожий».
Ісус мовив: «Я не твій господар, оскільки ти випив, ти напився з джерела кипучого, яке я виміряв».
І він узяв його, відійшов і сказав йому три слова. Коли Хома повернувся до своїх супутників, вони запитали його: «Що Ісус сказав тобі?»
Хома сказав їм: «Якщо я скажу вам одне зі слів, які він сказав мені, ви візьмете каміння і кинете його в мене, а вогонь вийде з каміння і спалить вас»».
Насамперед – то не були три слова буквально. Більш за все, то були три вислови, три твердження, які Ісус сказав Хомі. І потім, коли на запитання Симона Петра і Матвія Хома відповідає: «Якщо я скажу вам одне зі слів…», це означає: «Якщо я скажу вам одне із тверджень».
Що ж то за твердження могли бути, за які супутники Хоми могли його каменувати? Очевидно, ці твердження ніяк не мали узгоджуватися з тим, до чого звикли послідовники Ісуса. Ще очевидно, що Ісус не міг сказати тих тверджень всім, тому що ніхто з тих, хто вважав Ісуса праведним ангелом чи мудрим філософом, не були ще готові їх почути і правильно зрозуміти.
Так які ж то твердження могли бути? Достеменно про їх зміст Хома не сказав, але ми, з висоти теперішнього часу, можемо пофантазувати. Ну, по-перше, оскільки Хома не назвав Ісуса ні ангелом, ні філософом, Ісус міг сказати Хомі, що він сама звичайнісінька людина, як і всі інші, але яка пізнала Бога як свого Отця, і від того називає себе просто сином Божим, а не месією чи, тим паче, Господом. По-друге, Ісус міг сказати, що всемогутній Господь тому і всемогутній, що Він Один на весь Всесвіт, і не існує ніякого Диявола, просто у Господа дуже багато облич. Ну і по-третє, Ісус міг сказати, що в Господа потрібно не вірити – Його потрібно пізнати, а пізнання Бога, як і будь-яке пізнання, приходить не від когось, не від чиїхось слів, а лише від власного досвіду.
Ці три твердження і зараз є такими, за які деякі «віруючі» можуть закидати камінням того, хто, як і Ісус, пізнав Бога власним життєвим досвідом і називає себе Його сином.
«14. Ісус мовив їм: «Коли ви постите, ви чините гріх, а якщо ви молитеся, ви будете засуджені, і коли ви даєте милостиню, ви робите погано своєму духу. Коли ви прийдете в якусь країну і зайдете в селище, якщо вас приймуть, їжте те, що вам дадуть, і зцілюйте хворих серед них. Бо те, що увійде до ваших вуст, не осквернить вас. Але те, що виходить із ваших вуст, осквернить вас»».
Коли ви постите – ви чините гріх... а якщо ви молитеся – ви будете засуджені... а коли даєте милостиню – ви робите погано своєму духу... Дивні твердження... Однак, вони перестають бути дивними, коли взяти до уваги ось що: справжній піст – це не піст згідно кимось установленого календаря, коли вас хтось із якихось причин примушує чи вмовляє постити. Іще справжній піст – це не тоді, коли ви кричите на весь світ: «Я пощуся!» і хизуєтеся цим, виставляючи це напоказ.
Справжній піст – це коли ви самі собі, тихенько, без будь-якої реклами чи навіть зізнання, за душевним покликом свого власного організму встановлюєте самі собі якісь обмеження. І ці обмеження стосуються тільки вас і більше нікого, навіть найближчих до вас людей; і ці обмеження стосуються не тільки їжі – вони можуть стосуватися чого завгодно: якихось дій чи бездіяльності, розмов чи мовчання, роздумів, спілкування. І при цьому не потрібно пояснювати комусь, що ви чогось не робите чи завжди щось таке робите, що ви чогось не обговорюєте чи завжди щось згадуєте у розмовах, чи з кимось не спілкуєтеся, і все це через те, що ви притримуєтеся посту – цього ніхто, крім вас не зрозуміє, аж поки сам не попросить вас розказати йому про вашу практику, яку він помітить і яка приверне його увагу. Тільки тоді варто пояснювати другій людині вашу мотивацію щодо посту. Тільки такий піст буде для вас справжнім, більше того – тільки такий ваш піст буде справжнім і для Бога, тобто, тільки такий ваш піст Бог зможе оцінити, тільки такий ваш піст Він зможе прийняти.
Те саме стосується і молитви. Здається, це вже було десь написано: «Не молися на перехрестях, а молися в темній кімнаті, де тебе ніхто не бачить». Очевидно, учні часто запитували в Ісуса, як їм поститися, як їм молитися. Вони зовсім не думали про те, що завчені молитви могли і набриднути Богу – Він же чує їх кожного дня по багато разів, багато разів одне й те саме! Хіба людина не може хоча би припустити, що тільки душевна, твоя власна індивідуальна молитва, яка ні на яку іншу молитву не схожа, може бути Богу найприємнішою? Така молитва, коли ви самі, одні, сам-на-сам, без будь-чиєї допомоги чи підказки з Ним розмовляєте? Хіба б ви самі не віддали перевагу тому, хто спілкується з вами своїми власними словами і відчуттями, своїми власними переживаннями, а не чиїмись чужими і завченими?
Майже те саме, але з деяким нюансом, стосується і милостині. Нюанс полягає в тому, що подання не повинно називатися і сприйматися як милостиня – воно повинно називатися і сприйматися як допомога, як благодійність в найтяжчий момент чийогось життя. Милостиня сприймається стражденними і тими, хто їм допомагає, як щось обов’язкове, як таке, від чого і у чому ніколи не можна відмовлятися і відмовляти. Проте, в кожній допомозі найважливішу роль грає не її розмір, і не її частота, а її душевність. Чи зможе хтось допомагати всім стражденним безперестанку – бо так повинні поводитись доброчесні люди – і залишатись при тому в душевній до них і до себе злагоді? Навряд чи зможе, якщо в нього є діти, сім’я, за яких варто турбуватися найперше. Ось тому і каже Ісус, що коли ви даєте милостиню, і вважаєте її милостинею – ви робите погано своєму духу.
Ось тому і каже далі Ісус, що коли ви потрапите в чужу країну, до не таких як ви людей, і вони побачать, що ви не такі як вони, то їжте те, що вам дадуть, що їдять ті люди, і забудьте, хоча би поки ви будете знаходитись у них, про свої вподобання і переконання – всі люди на Землі однакові – всіх людей створив Бог. І зцілюйте тамтешніх людей, які не такі як ви, – насамперед такою своєю поведінкою, і словом, яке буде таку поведінку підтверджувати, а не суперечити їй. Бо якщо ви будете говорити людям одне, а робити супротивне, або агітувати тих людей до своєї їжі, вказуючи на можливу хибність їхньої, а самі будете їхню їжу їсти, у них не залишиться іншого вибору, як вважати вас поганами, себто оскверняти вас вашими ж діями і словами.
Саме в такому сенсі слід розуміти вельми розповсюджені слова про те, що входить до вуст і про те, що з них виходить.
«15. Ісус мовив: «Коли ви побачите того, хто не народився від жінки, упадіть ниць і вклоніться йому – він ваш Отець»».
Найімовірніше, Ісус вдався до такого вислову для того, щоб наочно показати своїм учням, що він не є Господь, як його дехто почав ще при житті називати. Водночас у цьому вислові міститься дуже важлива істина, аксіома: Отцем може бути тільки той, вище над ким немає нікого і нічого – а мати завжди вище сина, оскільки спочатку була вона, а потім вже син.
Як це може статися, щоб над кимось не було нікого і нічого, звідки може такий з’явитися, – це дуже важко і майже неможливо пояснити словами, однак можливо зрозуміти і відчути душею, серцем: не може один гвинтик – людина, чи тварина, чи дерево – знати абсолютно все про влаштування всієї системи, всього механізму життя, оскільки тоді весь механізм стане його заручником. Тоді кожен гвинтик знатиме, куди потрібно натиснути, чи що потрібно зробити чи не зробити, щоб розвалити весь механізм, чи щоб якось на нього вплинути виключно для власного блага; а кожна вдала система, приміром як наш Всесвіт, яка хоче жити вічно, бодай дуже довго, не може собі такого дозволити. Тому й існують на світі декілька речей – їх всього декілька, зовсім небагато – про які людина не дізнається ніколи-ніколи, як от: чи існував початок всього і як саме станеться кінець всього; де межі всього і чи існують вони взагалі (іншими словами – що таке безмежжя, нескінченність); або – як з’явився Бог. Не варто шукати відповіді на такі запитання – все одно ми їх, справжніх, достовірних відповідей, ніколи не знайдемо.
«16. Ісус мовив: «Люди думають, що я прийшов принести мир у світ. І вони не знають, що я прийшов послати на землю розділення, вогонь, меч і війну. Бо п’ятеро будуть в одному домі: троє проти двох, і двоє проти трьох, батько проти сина, а син проти батька. І залишаться вони самі»».
Звичайно – той, хто пізнає Бога так, як пізнав його сам Ісус і зрозуміє Ісуса так, як він сам того хотів, тільки не міг пояснити це доступними і зрозумілими на той час словами, той вже не буде слухати настанов різноманітних проповідників, яких слухає, і вірить їм більшість людей. І тоді, звичайно, почнеться розбрат: навчені чужими словами і наповнені чужими переконаннями віруючі в Бога люди ніяк не приймуть слів і переконань людини, яка в Бога буде не вірити, а ЗНАТИ Його, яка буде ставити себе поряд з Ісусом і вважати себе Божим сином точно так само, як вважав себе ним Ісус. Такі люди, на думку не таких людей, будуть ламати весь устрій життя громади, той устрій, який не такі люди спорудили собі самі, до толку не знаючи, хто такий Бог і чого Він від них хоче.
І тоді з такими людьми почнеться війна – спочатку на словах, потім на поділах, а потім і на мечах. Зіткнуться два непримиренні способи: одних буде багато, їх буде більшість, на їхньому боці буде тисячолітня практика богослужіння, батьківські і дідівські традиції, сотні і тисячі книг, мільйони проповідників і мільярди віруючих; а навпроти них буде менша кількість тих, хто пізнав Бога не із книг чи проповідей, а із свого власного життя, із повітря, яким вони дихають.
І залишаться вони самі: коли найближчі тобі люди не будуть розділяти з тобою найдорогоцінніших тобі поглядів – а саме такими є погляди на Бога, коли ти Його пізнаєш власним, а не запозиченим пізнанням – тоді ти будеш почуватися не піщинкою на морському березі, а піщинкою у відкритому космосі.
***
ID:
1031513
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Реалізм
ВИД ТВОРУ: Послання
ТЕМАТИКА: Релігійна лірика й духовні вірші
дата надходження: 25.01.2025 16:26:11
© дата внесення змiн: 25.01.2025 16:26:11
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
