Як вовк самотній, сум в моїх очах.
Розпалюю камін. З вогнем жартую.
І тої образ спогадом рятую,
Що не зійшла на мій життєвий шлях.
І лиш дивак побачить диво в снах.
А торба вигоди його пустує.
І сам себе рятунок не врятує.
І мусить у труну йти рівно цвях.
Підморгує, як змовник, таємниче
Вогонь, покликаний з глибин віків.
І кличе й кличе чарівне обличчя
Із давніх днів, що відійшли поволі.
У смутку не буває двійників.
Самітнику не вирватись з неволі.
Рыгор Барадулін
Палыновыя санеты: Санет 24
Мне сумна, як самотнаму ваўку.
Распальваю камін. З агнём жартую.
I незабытна ўспамінаю тую,
Што не збылася на маім вяку.
Дзівосы толькі сняцца дзіваку.
Ён носіць торбу выгады пустую.
I сам сябе ратунак не ўратуе.
I трэба роўна йсці ў труну цвіку.
Падміргвае, як змоўца, таямніча
Агонь, пакліканы з былых вякоў.
I кліча й кліча слічнае аблічча
З тых дзён, што ўжо не вернуцца ніколі.
У смутка не бывае двайнікоў.
Самотніку не вырвацца з няволі.
