*** Небесній сотні *** * Одна на всіх в нас спільна люди доля. ***
Одна на всіх в нас спільна люди доля.
Одного всім тяжкий цей Хрест нести.
Чому ми люди досі не на Волі?
Чому нас роздирають дики пси?
Чому розділені, чому осиротіли?
Де наш Богдан, Мазепа, Ла-Файет?
Що, за Свободу мало ми сплатили?
За український світовий авторитет?
Що з нами люди?
Що, знов позасинали?
Чи може страх закрався у серця?
За смерть братів, сестер, ні, ми не пробачали,
І битись з ворогом клялися до кінця.
А церкви всі заліплені свічками,
І стільки трун, залиті в край, слізьми,
І кожен день прощаємось з синами.
А правимо Вкраїною не ми?
Де ваша українська щира мова?
Невже забули славний руський рід,
Дитинства, материнських, колискових,
Хіба козацьких не співав вам дід?
Чому ви нашу віру розтоптали,
І до московських подались попів!?
Вони ж на Україну наплювали,
На наших воїнів-ангелів синів.
Ми кров лютневу, на Майдані не забули.
Хіба єдині, ми, хіба не розбрілись?
Чому ж дозволили шакалам і акулам,
Із темряви на ноги підвестись?
За що нас знову кинули у злидні,
І сплюндрувавши мрію в нас живу,
Знов бенкетують покидьки огидні,
На лацкан причепивши корогву.
І знов немає єдності в суспільстві.
Безбожні розділяють дикуни,
Поляк нас звинуватив у насильстві,
Угорцям теж кордони затісні.
Гримить тотальний наступ на свободу,
Контрреволюцій грізний грім луна,
Як вирок всьому нашому народу,
За що загибла сотня не одна!?
І котрий рік, вже не вщухають спори,
Про мову, віру, героїзм, війну.
Та до Софії Київській, Собору,
Прийди, побачиш, скорботну цю стіну.
Немає цій стіні кінця і краю,
Мій Боже скільки гарнів хлопців полягли,
Щоб ми жили у центрі, а не з краю,
Європи тої, котрій присягли.
Я все ж незламний!
Я не переможний!
Україна - Я твій легіонер!
Пліч о пліч ми долаєм світ безбожний,
Я честь, я гідність, ре-во-лю-ціонер.
