Ти – мій гончар, що ліпить глек і світ
Із мене - із неспеченої глини.
Між пальцями вилажу неупинно,
Голублю їх і лащусь, наче кіт.
Відчуй мене, повір, що я - жива -
Без форм чітких, без глянцю і незвична,
Бо у печі я втрачу всю пластичність,
Забуду, як росла в мені трава,
Себе згублю я разом із чуттям,
Зручною стану, як у вжитку й треба,
Та у очах більш не побачиш неба,
Затихне ритм і слів серцебиття.
Дякую, Ірино. У мене особисто залишається відкритим питання - що було б, якби Гончарі дослухалися? Це якщо відкинути образи і залишити голу реальність.
Супер! Оригінально і по-жіночому. 
