Колихай мене, колихай.
Розгойдаюсь, аж поза хмари.
Хай там сонечко буде, хай
з уст несвітлих вже ані пари.
Лиш розкрилені ластівки,
життєрадісні, вольнолюбні,
над нестриманістю ріки,
у котрій погибають люди.
Над веселкою, що іще
обіцяє Господню милість
за потопами і дощем.
Та вже янголи потомились.
Білі пера в повітрі - фуррр!
Біле марево - люлі, люлі...
Над безпомічністю фіґур
неустанно кують зозулі.
Чи не буде тій чорноті
ні межі, ні нарешті краю?!
Мушки падають золоті
чи то з неба, чи може з раю.
Врятувати би хоч одну,
відігріти, відколихати,
поки хтось на душі струну
буде жалістю розпинати.
26.06.17 р.
