Твої береги-обереги — допоки я тиха,
Допоки весна до землі не торкнулась крилом.
Ти образ мій ніс: молився і майже не дихав —
Боявся здмухнути осіннього серця тепло.
Та я лиш заснула. Сніги, що давили на груди,
Розтали умить і розмили свідомості мул.
В цю ніч присягну я востаннє
цілунком Іуди.
І зникну в серпанку.
Лишивши одвічне
«Чому?»
Я повінь.
Цунамі.
Вулкан, що прокинувся вповню.
Сп’янілій від сонця — по… пояс твої береги…
А хочеш
Удвох, доки місяць стоїть на припоні,
Натрусимо з неба на щастя в поділ кураги.
І будемо з хмар заглядати промінням у вікна.
Розбудимо пристрастю лоно стобарвне землі.
Не стримуй мене, бо я просто стаю божевільна,
Відчувши тепло, що у серці несуть журавлі.
