його лице виглядало немов пляма, освічена ліхтарем у темній вічності. мізерна, ледь видна, точка до якої хотілось наближатись. мені завжди здавалось, що ця пляма була найсвітлішою у моєму світі тьмяних людей.
його очі пускали бліки від найменшого променя світла чи то внаслідок своєї яскравості, чи то через постійну вологість. колись я таки напишу з нього картину під назвою "юнак, що плаче" через його хворобливий стан здоров'я і постійні алергії. іноді я думала що в нього є щось спільне з березою — з'являється тріщина і вони плачуть. в берези тріщина в корі, а в нього в серці. лише берези кровоточать навесні, а він повсякчас.
губи його нагадували мені помнутий целофан, бо він ніколи не міг стриматись щоб укусити їх, він занадто багато хвилювався через дрібниці. я казала йому, що скоро в його житті матиме місце немале таке емоційне вигорання. натомість він лише мовчав, дивився на мене і вкотре кусав губу.
тіло ж його статичне і неприкаяне водночас, мов молоде дерево що вічність прокляте стояти на одному місті, а так прагне розпустити свої віття якнайвище і якнайширше. він — дерево без кори, пещене теплими краплями дощів із заходу та палким сонячним промінням. на кожну його родимку дивлюсь як на витвір натурального мистецтва — то, мабуть, шрами зрізаних гілок чи якась невиліковна хвороба, на яку приречені дерева, так як і люди.
він постійно не в собі, виходить ловити метеликів, гусінь та різну живність своїми листками, насиченими літньою спекою.
- де ти?
- не в собі.
- а можна бути десь, окрім як не в собі?
- це корисно, виходити з себе, можна стільки всього побачити по-іншому.