Жила-була душа на світі,
Днів в неї було мало в світлі,
Тягар несла не в свою міру,
Та не втрачала в добро віру.
Сама була на свічку схожа
І десь горіла надто, може.
Сльозами без жалю котила,
Та не згасала, а світила.
Світила всім й тепла не жаль,
Та тільки ось така печаль...
На вогник той, сказати мушу,
Злітались дуже різні душі.
Було погрітись, поділитись,
Були й такі щоб поживитись.
А ще було в нелегкий час
Хтось мріяв вогник щоб погас,
В її житті яскраве світло
І щоб ніколи не розквітла
Душі цієї благодать...
Та тільки цьому не бувать!
У ній вогню було достатньо
Щоб світло нести благодатнє.
Ішла душа між протиріч,
Дійшла душа до роздоріж.
Не стала думати-гадати,
Не продалась: як вибирати?
Жила нелегко, не помітно,
Але ж вона - ЖОВТО - БЛАКИТНА.
Пішла туди, де правда ходить,
Добра, де зерна сіють-родять.
Хай бур’янів там ще багато,
Там з діда-прадіда їй хата.
Лиш там –любов її єдина,
Чекає рідна Україна.
Їй рани гоїти душа
Біжить, летить і поспіша.
Одягне рідну в вишиванку
Й пов’язку вишиту – на ранку,
Ще й заквітчає у вінок
Святих божественних думок.
Нехай земля квітує садом,
Буде душа щасливо рада,
Що рідна матінка розквітла,
Бо ж ця душа – ЖОВТО-БЛАКИТНА!
