Розділ 1
- Ну що, друзі? – Прошелестіла сухими вустами
- Так. – Пробелькотів собі під ніс
Вона тікала в далечінь, немов пісок Сахари крізь пальці, а я, як йолоп стояв укопаний по кісточки в снігу, і не знав, що роботи. Бігти за нею чи йти бухати із змученим відображенням. Та зараз, найбільше мене дивує та химерна й зачарована думка: «Бля. Зламала сторінку Ані. І як тепер її знайти?! Переспати ж збирався».
Вже тоді, я запустив ланцюг фатальних помилок. Тільки ось в чому дилема – брехня собі, виявилась правдою. Потім, назвуть це все «Гра у піжмурки». Люди плюватимуться, обливатимуть мене брудом. Але я знаю точно – я був праведним грішником між гнилих праведників.
Це моя історія.
Бухати все таки пішов. Хлептав пиво як навіжений. Відпустив усе. Біль. Страх. Хтивість. Взяв за пана-брата пустоту й холодну німоту. Хотілось нарешті забутись. Закопати минуле й дивитись в нове рожеве майбутнє приперчене блудливою посмішкою. Думав, влізу на «Еверест сексу». Банальність? Звичайно. Та це моя банальність – жива й рухома. Справжня. Не та, що буває на сторінках бульварних жахів від компанії BBC.
Сидів у конченій барчині, заливав у шлунок тепле пиво й мутним поглядом ловив брудний сніг, що ставав компотом під ногами чужих людей. Чи можливо це все сірість через засмальцьоване вікно барчини на якому мухи займались непристойними речами. «Батьки, закрийте дітям очі» - пустив погляд під лоба.
Хміль не йшов до вен. Лише віддалено дзвенів у скронях перегаром. Зробив останній нудотний ковток й вийшов на вулицю. Намагався абстрагуватись від запаху чебуреків, що літав над плечами бабаєм і кістлявою каргою. Нарешті, відносно чисте повітря остудило мій розум до нуля. Ось тоді вже почав відчувати кігті невпевненості. Відігнав його швидко. Тримався молодцем, як справжній квашений огірок.
Сонце тикало мені золотавий фак, коли йшов вулицею до автостанції. Як завжди вдивлявся собі під ноги. Піднятий комір старого пальто кусав за шию тримаючись за руку з цигарковою золою, що падала моїми гріхами на черевики.
Хлюпало під ногами. Не знаю чому, але тоді нагадувало мені збуджену жінку. Мабуть через те, що секс передбачався ой як не скоро. Записався у монахи з лейбом «на невизначений термін».
Перш ніж продовжити, хочу зробити коротку ремарку. Вся ця каша заварилася на моєму, як легше сказати - «недотраху». Уявив собі маленьку секс-революцію. Банальність продовжується, так? Та ліпше щира правда, ніж яблука в карамелі. Тому, востаннє, пропоную тобі кинути затію читати історію до кінця. Якщо набрався терпіння – заверши почате. Вислухай мою сповідь.
Зупинився на півдорозі до автостанції, якраз на мосту. Пускав слюні у воду й розглядав риб’ячі баталії над моєю ДНК. Краєм вуха ловив шепіт пішоходів. Цілий калейдоскоп на долоні. Відчував себе дегенератом з діркою у грудях. Вона пішла, а я не розумів цього. Не сприймав, душив у собі. Мабуть, перестарався, занадто закрутив вентиль глузду. Кисень бився до голови, як Отелло душив Дездемону.
Нарешті доплентався до автостанції. Всередину не заходив. Нехай слякоть пограється мною. В такі моменти обожнюю природній мазохізм. Інстинкт самозбереження затухає до мінімуму, як ото буває, коли камфорка газової плети починає сопіти кіптявою. Чи ліпше сказати – свічка під час тризни.
Поки чекав богданчика, бавився в кишені із zippo. Вимушені сусіди розцінили мої забави як напад онанізму; відступали від мене, ніби на мені виросли роги чорта. Якби уявили німб, не образився б. Чесне слово. Не піонерське звичайно. Десь між «зуб даю» та «за базар відповідаю».
Богданчик з іржавим фінгалом, замість здорової фари припхався о 6:20. Заліз в його металеве нутро розмореним вареником. Топтав ноги сусідам. Мені, здається, є спеціальні автобусні ігри (тоді були під номером 2014). Можеш привітати, тоді я виборов золото. Хтось через мене змінив 42 розмір на 46. Блондинка – пробач, твій 36 здався мені занадто цнотливим в той час, як тіло прагнуло на язик дитячу загадку: «Без вікон і дверей, повна хата людей». Хоча, одні двері, а ліпше сказати брама, все таки була.
Додому прийшов, коли місяць чистив срібні нігті й підморгував рубцем на прекрасному тілі. Кудлаті хмари змилостивились. Прикрили його горе. Голі вишні кидали в очі колючу тінь. Обіймалися вітами й співали одна одній лесбійські колискові.
«Хоч їм добре» - хмикнув.
Кудлай мовчав. Навіть не визирав із буди. Відчував, ліпше мене не чіпати. Я не в адекваті. Ходячий мрець під кайфом самогубства. Гупнув дверима. Не допетрав, що батьки можуть спати. Бовдур.
Шукав в каструлі щось поїсти. Скрипнули двері. В проході з’явилась заспана мама. Включила світло. Бо я, як мара, світив обдертим самсунгом в каструлю і ловив виделкою тушковану картоплю, а вона зараза, пручалась й показувала мені голомозу сраку.
- Сину, ти з голодного краю? Чи може, руки відсохли увімкнути світло? – матуська позіхнула.
- Не хотів тебе будити. – Кинув медову посмішку.
- Твій жест доброї волі не був оцінений, після того, як ти намагався вивалити двері.
- Вибач. – Знітився по справжньому.
- Сідай. Накормлю. – Взяла виделку з моїх рук.
- Не треба, мамо. Я наївся.
Моя байдужість до світу білого дала тріщину на мамі. Обійняв. І так захотілось стати знову білобрисою малишньою. Бігати полем. Спалити його до рижої щетини, як тоді. Красти протигази із школи, а потім відчувати бузинову палицю на спині під крики найріднішої жінки – матері.
Вона стривожилась. Подивилась на мене. Я злякався, що загляне мені в душу. Відсторонився.
- Андрію, що з тобою? – Очі спохмурніли.
- Все гаразд. – Отруйний мед, так і стікав по зубах. – Втомився лише.
Поцілував неньку в щоку.
- Побажай татові від мене хороших снів.
Дременув до своєї кімнати. Тікав від її погляду й небажаних розпитувань. Завалився на ліжко. Не роздягався. Так і заснув. Останній глибокий і тихий сон. Бо завтра, розпочнеться індивідуальне пекло, що спалить душу. І взагалі, чи тоді була вона у мене?
ID:
662489
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.04.2016 16:29:38
© дата внесення змiн: 27.04.2016 16:29:38
автор: Олександр Пидюра
Вкажіть причину вашої скарги
|
