Мрія лежала на землі не рухаючись. Її довге, густе волосся перепліталося з зеленою травою насиченого кольору. Вона прикрила очі, думки відлетіли далеко, сумніви полишили. Дівчина знову відчула тонку ниточку між нею та її господарем.
А скільки ще таких самих, як вона? Скільки їх іще в цьому безкрайньому Просторі? Мало, залишилося лише декілька десятків з тих мільярдів, що були. Мрії було вже двадцять три роки. Це неймовірне число, адже зазвичай такі, як вона стільки не світять, а значить і не живуть. Вона вже бачила не одну таку ж саму. Вони постійно приходять і швидко зникають. Мрія бачила, як вони згасають і дуже боялася, що скоро прийде і її черга. Вона не один раз намагалася допомогти іншим, але що вона може зробити? Мрія – це всього лиш залежна ниточка життя свого господаря, котра живе у невидимому свідомості і очам людей Просторі. Чим вона може допомогти іншій, такій же залежній?
Тонка фігурка на землі глибоко вдихнула повітря і здригнулася, відчувши, як тремтить зв*язок. Вона швидко підняла повіки і відкрила сонцю свої темні очі, на мить затримала подих, впевнилася, що нитка полишила тривогу, і заспокоїлася. Це відбувалося дедалі частіше. За останній тиждень вісім разів. Можливо через її господаря, а можливо через неї. Вона повільно піднялася і оглянула Простір. Побачила сонце і інших. Світлі сиділи поруч, ті декілька десятків намагалися триматися разом. Трохи подалі блукали Темні. Їх було набагато більше і від них завжди віяло холодом. Мрія зітхнула і знову лягла на прохолодну траву.
Закривши очі, вона знову відчула неспокій зв*язку, але зробила спробу заспокоїтися знову. Іноді це допомагало. Та в цей раз тонка ниточка не зупинилася, а ще сильніше залоскотала нерви. Через неї до Мрії долинали відчай і смуток.
Раптом вона відчула крижаний дотик до своєї щоки. Мрія підняла повіки, але замість сонця побачила липкий, неприємний туман, він в*їдався в очі, проникав усередину і позбавляв всього, що мала Мрія, всього, у що вона вірила. Це був не просто дотик, він перекинувся на губи, підборіддя, обличчя. А потім Темрява полонила все тіло. Почала ламати кістки, рвати м*язи, кип*ятити кров. Мрія закричала, що мала сили. Спробувала вирватися, але противниця стисла обійми це сильніше, огорнула тіло, думки, психіку Мрії еластичною оболонкою, даруючи пекучий біль, випиваючи все до кінця.
Хвилина, мить і все… Нитка розірвалася, все зникло… Мрія поглянула пустими, безсилими, скляними очима на Темряву і змирилася. Зник страх змінитися і згаснути, біль стала нормою, а сонце щезло. Мрія подивилася на здивовані, засмучені обличчя Світлих і посміхнулася. Тепер вона все розуміє, але нічого їм не скаже. Нехай вони живуть і бачать сонце, небо й землю. Нехай відчувають зв*язок. Потім вони теж побачать, що цього не існує. Що є тільки надія і те, що ми бажаємо бачити. Але дитинство зникне, його замінять реальність і правда. А поки хай вірять і живуть. Адже у всій вічності, що на нас чекає, це лише одна можливість, коли ми живемо по справжньому.
ID:
619485
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.11.2015 22:40:22
© дата внесення змiн: 08.11.2015 22:40:22
автор: SpilledAcid
Вкажіть причину вашої скарги
|
