Десь у глибинах душі
Загорілися тьмяні вогні
Загорілись раптово
А потім…
Підпалили відживше в мені.
Старі надії,почуття і мрії
Палали,як відьмарки на багатті.
Кричали. Сіпались.
І сипала прокльони
Обірванка у тліючому платті.
Вона хапалась за моє зап’ястя,
Регочучи,немов несамовита –
‘’Все блеф і тільки!
Ти не здатна,чуєш?
Finite la commedia – мене не одурити!’’
Її слова – розпечені жарини,
Пекли однак лише її саму.
Мені вже байдуже,
Мені вже не до того.
Нехай печуть. Я не вернусь в пітьму.
Я не вернусь. На крок не підступлюся
До сірих гратів і світань без сонця,
Тісних кімнат.
Де бачиш тільки осінь
В маленькому спотілому віконці.
Обірванка молилася востаннє:
‘’Не йди!’’ – замість сльози стікала кров
- ‘’Пробач,не можу.
Так судилося.’’ Горіло полум’я.
А з ним – моя Стара Любов.
Поволі дим у небі розчинився,
А жар багать змінився на тепло.
Новий світанок –
Як нове життя,в якому
Нічого не лишиться,як було.
